Перша глава.

Анна.

Кінець червня цього року видався напрочуд теплим. Не задушливо-спекотним, від якого хочеться сховатися в тіні й не рухатись, а м’яким, тягучим теплом, що лагідно осідало на шкірі, впліталося у волосся й зависало в повітрі солодким ароматом літа.

Електричка повільно гойдалася на рейках, і кожен стукіт коліс луною віддавався десь під ребрами — рівно, спокійно, майже заспокійливо. У цьому звуці було щось знайоме до болю. Щось із дитинства. Наче саме літо мало свій ритм — і він звучав саме так.

За вікном нескінченно тягнулися поля. Одні — золотаві, вигорілі під сонцем, схожі на розлитий мед. Інші — соковито-зелені, живі, ніби їх щойно намалювали аквареллю. Гаряче повітря над землею тремтіло прозорим маревом, через яке дерева, паркани й дахи хат здавалися трохи розмитими, немов спогади.

Обабіч дороги стояли високі тополі. Їхні крони ледве ворушилися від теплого вітру, а чорні силуети ворон час від часу різко зривалися в небо, розтинаючи густу синяву.

Іноді електричка сповільнювалася біля маленьких станцій. Там були старі потріскані лавки, вицвілі таблички з назвами й маленькі будівлі, вкриті шаром літнього пилу. Біля однієї з крамничок стояв іржавий велосипед, десь на платформі босоніж бігали діти й махали руками потягу так щиро, ніби вірили, що хтось обов’язково помахає у відповідь.

Я сиділа біля вікна й ловила очима кожну дрібницю. Любила ці поїздки за їхню дивну магію: коли за секунду перед тобою зникає один пейзаж — і народжується інший.

У вагон крізь прочинене вікно вривалося тепле повітря. Воно пахло пилом, нагрітою землею, свіжоскошеним сіном і дикою м’ятою, що росла десь біля колій. І чим далі ми віддалялися від міста, тим сильніше в мені росло відчуття, що я повертаюся не просто в село.

Я поверталася додому.

У те місце, де час сповільнювався. Де ранки пахли молоком і травою, а вечори — димом від багаття.

Поруч сидів Сашко — мій хлопець. Він зручно відкинувся на сидінні, тримаючи телефон у руці й уважно читаючи якусь статтю. Час від часу його брови ледь зводилися до перенісся, ніби він подумки сперечався з автором, а тоді він швидко гортав нижче, зупиняючись на окремих абзацах. На екрані миготіли складні графіки, формули й довгі тексти англійською — щось про космос, нові технології чи фізику, у якій я майже нічого не розуміла.

Іноді Сашко тихо хмикав собі під ніс або задумливо проводив пальцем по губі, повністю випадаючи з реальності. З боку це виглядало кумедно: навколо — спека, поля, старенька електричка з вицвілими сидіннями, а він ніби подумки вже десь у лабораторії чи на іншій планеті.

Сашко був хорошим. Спокійним. Надійним. Поруч із ним усе завжди здавалося простішим і стабільнішим. Але зараз він виглядав так, ніби ця поїздка для нього — лише тимчасова подія, яку треба пережити.

— Уже приїхали?

— Майже, — відповіла я, дивлячись, як за вікном миготять знайомі дерева.

Серце чомусь забилося трохи швидше.

Електричка плавно загальмувала. Металевий скрегіт розчинився в гарячому повітрі, і вагон поволі завмер.

Я вийшла першою. Дідусь сидів на старій дерев’яній лавці. Побачивши мене, він одразу підхопилася на ноги.

— Діду, — посміхнулася я, обіймаючи його.

Дідусь, як завжди, був теплий, спокійний і такий рідний, що поруч із ним одразу ставало легше дихати.

Сашко чемно привітався й потиснув йому руку.

— Ти зовсім не змінилась. Тільки очі стали серйозніші.

— Просто подорослішала, — усміхнулась я.

Трохи далі стояла дідусева «Волга». Сіра, стара, з блискучими після полірування боками. Батьки вже не раз пропонували купити йому нову машину, але дідусь лише відмахувався. Він любив цю машину так, ніби вона була частиною родини.

Дорога до села зайняла хвилин двадцять. Дідусь захоплено розповідав про сусідів і останні новини села, а я мовчки дивилась у вікно.

І відчувала, як усередині щось потроху оживає.

Коли машина звернула до знайомого подвір’я, у грудях защеміло так солодко, що я мимоволі затримала подих.

Дерев’яний тин трохи посірів від часу, але все ще стояв міцно. Сад за хатою розрісся ще більше — гілки вишень і абрикосів майже торкалися землі від плодів. А на старому каштані все так само висіла гойдалка, зроблена дідом багато років тому.

Двері рипнули, і на ґанок вийшла бабуся. У легкому ситцевому фартушку, з рушником на плечі й такою щирою усмішкою, що в мене одразу защеміло в горлі.

— Аннусю!

Вона міцно притисла мене до себе.

— Яка ж ти гарна стала…

— А ти зовсім не змінилася, - засміялась я, притискаючи щоку до її теплої, знайомої шиї.

— А це, мабуть, той самий кавалер? - доброзичливо промовила вона, відпускаючи мене з обіймів.

— Так.

Сашко чемно простягнув руку:

— Приємно з вами познайомитися.

— Та яке там «ви», — махнула бабуся рукою. — У нас тут усі свої. Заходьте швидше, я вже стіл накрила.

Ми пройшли через веранду в дім. У прихожій було світло й затишно. Нові пластикові вікна пропускали багато сонця, дерев’яна підлога була застелена довгою ковровою доріжкою, а біля груби стояв маленький диван. У кутку тихо моргав старенький телевізор. На стінах висіли ікони з вишитими рушниками.

Кухня й ванна, як і раніше, були окремо від хати. Так їх колись ще бабусині батьки побудували.

У кімнатах майже нічого не змінилося. Старі фотографії на стінах, мої картини з бісеру, вазони на підвіконнях.

Коли ми сіли за стіл, у мене аж закрутилося в голові від запахів. На столі парував борщ, стояла миска вареників із картоплею та сиром, молода картопля з кропом, пиріжки, мариновані огірки, гриби й домашня квашена капуста. У глечику блищав узвар, а поруч — компот із полуниці й суниці.

Сашко уважно розглядав усе це багатство, явно не знаючи, за що братися першим.

Дідусь усміхнувся й легенько штовхнув його ліктем.

— Не переживай, хлопче. Голодним звідси ще ніхто не виходив.

Бабуся поставила перед нами тарілки й задоволено зітхнула: