Пролог

Три роки тому
 

У найдальшому кутку області, де соснові ліси тягнуться аж до обрію, а ґрунтова дорога починається відразу за останньою зупинкою, стоїть дім моїх бабусі й дідуся. Старий, трохи перекошений від часу, з побіленими стінами й темним шифером на даху, він зустрічає кожного так, ніби пам’ятає всі літа, які тут минули. Дерев’яна веранда щоразу жалібно поскрипує під ногами, а вікна віддзеркалюють сад, що розрісся позаду хати так густо, ніби намагався сховати її від усього світу.

У тому саду завжди пахло літом. Вишнями, що лопалися від стиглості просто на гілках. Яблуками, які падали в траву з глухим стуком. Теплою землею після дощу й листям смородини, якщо потерти його між пальцями. Уздовж стежки росли кущі чорної смородини, а трохи далі — полуничні грядки, над якими в червні постійно дзижчали бджоли. Біля одного з кущів досі висіла маленька дерев’яна табличка з нерівними чорними літерами: «НЕ РВАТИ — ЦЕ ДЛЯ ВАРЕННЯ». Ми прибивали її разом із дідусем, коли мені було дев’ять. За роки фарба вигоріла, але напис усе ще тримався — вперто, як і сам дідусь.

Моє літо завжди починалося тут.

І завжди — з них. Моїх друзів.

Нас було п’ятеро.

Зоряна — моя найкраща подруга ще з дитинства. Ми познайомилися, коли вилізли на стару вишню за бабусиним городом і разом гепнулися вниз, заплутавшись у гілках. Відтоді нас ніби навмисне тримало поруч. Її сміх лунав на всю вулицю, дзвінкий, живий, такий, що його можна було впізнати ще здалеку.

Катерина теж приїжджала в село лише на літо, як і я. Ми називали одна одну «міськими», хоча вже за кілька днів після приїзду ходили босоніж, лазили через паркани й стрибали з пірса у теплу річкову воду.

Юрко був ходячою катастрофою. Він постійно втягав нас у якісь пригоди: то красти зелені яблука із закинутого саду, то кататися на старому мотоциклі його дядька, то серед ночі йти на річку «ловити русалок».

Артем жив в кінці сусідньої вулиці. Ми знали одне одного стільки, скільки я взагалі себе пам’ятаю. Колись він був худим хлопчиськом у потертих джинсах із латками на колінах, вічно скуйовдженим і засмаглим від сонця. Але одного літа щось змінилося. Він раптом виріс, став вищим за мене, плечі ширшими, а голос — нижчим і спокійнішим. Тільки очі залишилися тими самими: зеленими, майже смарагдовими, з ледь помітною родимкою під лівою бровою.

І я досі пам’ятаю той момент, коли вперше подивилася на нього не як на хлопця із сусіднього двору.

Мені було сімнадцять. Липень того року видався важким і задушливим. Спека стояла така, що навіть трава вздовж доріг пожовкла раніше звичного, а земля потріскалася від постійного сонця. Дощів майже не було, й повітря щодня ставало густішим, ніби ним важко було дихати. Але одного вечора небо все ж не витримало.

Ми з Артемом поверталися з поля, коли над селом раптом прокотився грім. Вітер налетів зненацька — теплий, різкий, наповнений запахом пилу й мокрого листя. А вже за кілька секунд великі краплі застукали по землі, по дахах хат, по старій блясі сараїв так голосно, ніби хтось висипав на них жменю каміння.

— Біжимо! — засміявся Артем, хапаючи мене за руку.

Ми побігли вузькою стежкою між високої трави, але сховатися не встигли — дощ накрив нас повністю. Футболка прилипла до спини, волосся намокло й липло до щік, а кеди грузли в мокрій землі. Артем потягнув мене під велике старе дерево на узбіччі, де густе листя хоч трохи рятувало від зливи.

Ми стояли зовсім близько. Настільки, що я чула його дихання крізь шум дощу. Краплі стікали по його волоссю, затримувалися на віях і зривалися вниз. Він дивився на мене так уважно, ніби бачив уперше. А я раптом перестала чути все навколо — і грім, і вітер, і шалений дощ.

— Ти божевільна, — тихо сказав він, усміхаючись.

— Чому?

— Бо посміхаєшся, коли на нас ллється пів неба.

Я засміялася, прибираючи мокре волосся з обличчя, і саме в ту мить він нахилився до мене.

Наш перший поцілунок був невпевненим і тремтливим. Солоним від дощу, холодних крапель і збитого дихання. Я пам’ятаю, як у грудях шалено калатало серце, а пальці самі вчепилися в мокру тканину його футболки. Ми відсторонилися лише на секунду — щоб засміятися від хвилювання, вдихнути вологе повітря й знову потягнутися одне до одного.

Тоді мені здавалося, що літо ніколи не закінчиться. Що ми теж — ніколи.

Наступні тижні промайнули так тихо й солодко, ніби саме літо обережно тримало нас у своїх долонях. Ми годинами блукали полями, збирали шовковицю просто з дерев, сміялися з фіолетових пальців і язиків, годували одне одного ягодами, поки навколо дзижчали бджоли й пахло нагрітою травою.

Іноді ми просто падали у високий бур’ян десь посеред поля й лежали поруч, дивлячись, як повільно пливуть хмари. Артем показував на одну з них і казав, що вона схожа на човен, а я сперечалася, що то дракон. Потім ми сміялися з власної дурості так голосно, що десь неподалік лякалися птахи.

Ми досі нічого не називали своїми іменами. Не говорили «ми разом», не давали обіцянок, не будували планів уголос. Але мені й не потрібні були слова. Я й без них відчувала, як серце в грудях збивається з ритму щоразу, коли Артем торкався мого зап’ястка, поправляв волосся чи просто дивився на мене трохи довше, ніж зазвичай.

Тільки тепер я розумію: іноді один погляд може сказати значно більше, ніж усі слова світу. Настільки більше, що поруч із ним слово «кохання» здається маленьким, слабким і майже беззубим.

А потім усе закінчилося.

Так раптово, що я ще довго не могла зрозуміти, в який саме момент літо перестало бути нашим.

Останній серпневий ранок почався надто тихо. Сонце зійшло рано, розливаючи по двору бліде золото, і навіть горобці галасували якось особливо голосно. Повітря було свіже після нічної прохолоди, пахло мокрою травою.

Я вийшла на ґанок босоніж, у старій дідусевій сорочці, яка спадала мені майже до колін, і машинально подивилась на дорогу.

Учора ввечері ми з Артемом домовилися зустріти світанок біля річки. Хотіли піти ще затемна, коли вода тиха, мов скло, а берег не розпечений сонцем.