Розділ 6. Коли правда голосніша за тишу

Аліса поверталася додому, а дощ змивав із її обличчя не лише краплі води — він змивав впевненість, яку подарувала ніч. Вона тремтіла не від холоду, а від страху. Олексій завжди вмів змушувати її відчувати провину навіть тоді, коли вона нічого не була винна.

Телефон знову загорівся.
“Чекаю через годину. Інакше говоритимемо по-іншому.”

Аліса стисло вдихнула. Вона знала цей тон.

---

Олексій зустрів її в кав’ярні, що колись була їхньою. Він сидів за столиком, де кожна деталь зберігала слід минулого — але тепер усе в ньому викликало лише холод.

— Ти думаєш, я сліпий? — почав він без привітання. — Ти була в нього. У того Марка.

Аліса мовчала. Їй не було що заперечувати.

— Я не дозволю тобі зруйнувати те, що ми будували.
— Ми нічого не будуємо, Олексію, — нарешті сказала вона. — Ми давно закінчились.

Його щелепа сіпнулась.
— Він тобі промив мозок. Він нічого тобі не дасть. Ні стабільності, ні майбутнього. Це просто ілюзія, захоплення.

— А якщо це не так?
— А якщо я не дозволю? — він нахилився ближче. — Ти забула, що частина твоїх документів, проєктів, зобов’язань — ще в мене? Думаєш, я віддам усе просто так?

Ось воно.
Не ревнощі.
Контроль.

— Це вже шантаж, — холодно сказала Аліса.
— Називай як хочеш. Тобі ж краще буде, якщо… залишиш усе як є.

Але цього разу вона не відчувала себе маленькою й беззахисною. У ній десь глибоко прокинулась сила, яку вона втратила років тому.

— Ні. Нічого “як є” більше не буде, — сказала вона, встаючи. — Я не твоя. І не стану.

Олексій різко встав їй назустріч, занадто близько, але раптом…

— Відійди від неї.

Голос був тихий, але в ньому відчувалась сталь.
Аліса обернулась.
Марко.

Він стояв у дверях мокрий від дощу, але його очі палали рішучістю, яку вона ніколи в ньому не бачила.

— Ти не маєш права втручатись, — зірвався Олексій.
— Маю. Тому що ти її лякаєш. І давно перейшов межу.

Марко підійшов ближче, стаючи між ними.

— Аліса сама скаже, з ким хоче бути, — твердо вимовив він. — Не ти, не я — вона.

Усі троє мовчали.
Аліса вперше за довгий час відчула, що її слова щось значать.

Вона подивилась на Олексія.
— Наше минуле закрите. Ти не контролюватимеш мене більше. Мені нічого від тебе не потрібно.
Потім обернулась до Марка.
— А ти… не повинен був приходити. Але ти прийшов.

Марко опустив погляд, ніби на мить злякався відповіді, яку почує.
— Прийшов, бо не хотів втратити тебе того ж ранку.

---

Коли вони вже виходили з кав’ярні, Олексій кинув услід:
— Ви ще пожалкуєте.

Аліса не зупинилась.

Дощ вщухав. Марко тримав парасолю над ними, хоча й сам промок до нитки.

— Ти втекла вранці, — тихо сказав він.
— Я боялась, що зробила помилку.
— Чи зробила?

Вона зупинилась. Вперше за довгий час усі думки в голові стихли.

— Ні, — сказала вона, торкаючись його долоні. — Не помилилась.

Марко видихнув так, ніби дихав уперше з ночі, що розділила й об’єднала їх.

— Тоді скажи мені, Алісо… — його голос став тихішим, глибшим. — Ти тут. Зі мною. По-справжньому?

Вона усміхнулась, відчуваючи, як її серце, колись зранене й втомлене, нарешті знаходить свій дім.

— Так. Я з тобою.

Він підняв її руку до своїх губ і ніжно поцілував пальці.

— Тоді більше нічого не боюсь.

---

Пізніше вони сиділи у нього вдома — у тій самій квартирі, де почалась їхня історія. Без поспіху. Без страху. Без тиші, що колись їх розділяла.

Аліса схилила голову йому на плече.

— Знаєш… іноді одна ніч може змінити все, — сказала вона.
— Якщо це наша ніч — я не проти, щоб вона змінила ще більше.

Вона засміялась тихо, щасливо.

Майбутнє більше не здавалося їй страшним.
Бо вперше воно було спільним.

І це було правильним.