Конкурс

Решта навчального дня минула напрочуд швидко. Під час лекцій вони кілька разів перезиралися, згадуючи розмову з директором.

Щойно пролунав останній дзвінок, Женя вийшла з аудиторії й побачила Джейка, який уже чекав на неї в коридорі.

— Готова? — усміхнувся він.

— Якщо чесно, трохи хвилююся.

— Я теж. Але ми ж обіцяли підтримувати одне одного.

Женя кивнула.

— Тоді ходімо.

Разом вони попрямували до великої спортивної зали, де на них уже чекало їхнє перше тренування.

Коли вони зайшли всередину, там уже зібралися студенти з різних факультетів. Одні розминалися, інші жваво обговорювали майбутній конкурс.

Біля центру зали стояв тренер.

— Чудово, усі в зборі, — сказав він, оглянувши присутніх. — Вітаю! Саме ви представлятимете наш університет на Всеукраїнському студентському конкурсі.

У залі запанувала тиша.

— Попереджаю одразу, — продовжив тренер. — Це буде непросто. На вас чекають тижні наполегливої підготовки, складні випробування й робота в команді. Але якщо ви навчитеся довіряти одне одному, у вас є всі шанси на перемогу.

Він усміхнувся й плеснув у долоні.

— Ну що ж, почнемо знайомство.

Женя глибоко вдихнула й поглянула на Джейка.

Він непомітно підморгнув їй, ніби кажучи: «Усе буде добре.»

Женя зустрілася з ним поглядом і мимоволі усміхнулася.

Поруч із Джейком вона почувалася набагато спокійніше.

І вперше за цей день їй здалося, що, доки вони разом, будь-яке випробування їм під силу.

— Ну що, ходімо? — усміхнувся Джейк.

Женя кивнула.

Вони вийшли із зали й повільно попрямували коридором. Навколо знову вирувало звичне студентське життя: хтось поспішав на заняття, хтось жваво обговорював майбутні вихідні, а дехто просто сидів на підвіконнях із чашкою кави.

— Якщо чесно, — тихо сказала Женя, — я досі не можу повірити, що нас обрали.

— Я теж, — зізнався Джейк. — Але, знаєш... я радий, що ми будемо проходити це разом.

Вона подивилася на нього й усміхнулася.

— Я теж.

На мить між ними запанувала тиша.

Не незручна.

Навпаки — спокійна й тепла.

Здавалося, цього було достатньо, щоб зрозуміти одне одного без слів.

Попереду на них чекало чимало роботи. Але вперше вони дивилися в майбутнє не зі страхом, а з цікавістю.

Наступні кілька днів промайнули в підготовці до конкурсу.

Після занять Женя й Джейк залишалися в університеті, виконуючи завдання, які давав тренер. Іноді все виходило легко, іноді вони сперечалися, але щоразу знаходили спільне рішення.

З кожним тренуванням вони дедалі краще розуміли одне одного.

— Непогано, — усміхнувся тренер після чергового заняття. — Коли ви тільки прийшли, ви діяли окремо. А тепер починаєте мислити як одна команда.

Женя й Джейк переглянулися.

Можливо, тренер мав рацію.

Вони ще не були ідеальними.

Але кожен день робив їх трохи сильнішими.

Наступного дня тренер підготував для них нове завдання.

— Сьогодні працюватимете без моїх підказок, — сказав він. — Хочу побачити, наскільки ви навчилися довіряти одне одному.

Женя здивовано подивилася на Джейка.

— Ну що, командо? — усміхнувся він.

— Не підведи мене, — відповіла вона.

— Навіть не думав.

Вони стали поруч, готові до нового випробування.

Цього разу їм доведеться покладатися не на почуття, а один на одного.

— Почнемо з простого, — сказав тренер. — Одному з вас зав'яжуть очі. Інший повинен провести його через залу.

Женя подивилася на Джейка.

— Хто перший?

— Я, — одразу відповів він.

Тренер зав'язав Джейкові очі.

— Тепер ти відповідаєш за нього, Жено.

Вона підійшла ближче.

— Готовий?

— Якщо ти поруч — так.

Женя на мить розгубилася від його відповіді, але швидко опанувала себе.

— Тоді слухай тільки мій голос.

Джейк усміхнувся.

— Домовилися.

— Зроби крок уперед.

Він послухався.

— Тепер ліворуч.

Ще один крок.

Між ними залишалося лише кілька кроків, коли Джейк раптом зупинився.

— Що сталося?

— Я просто... довіряю тобі.

Женя тихо усміхнулася.

— Тоді не зупиняйся.

Вона простягнула руку й обережно взяла його за зап'ястя, допомагаючи пройти останню перешкоду.

Коли вони дісталися фінішу, тренер кивнув.

— Випробування пройдено.

Женя зняла з очей Джейка пов'язку.

Вони на мить зустрілися поглядами.

— Бачиш? — усміхнувся Джейк. — Я ж казав, що тобі можна довіряти.

— Не звикай, — відповіла Женя, хоча сама не змогла приховати усмішку.

І цього разу вона зрозуміла: між ними справді щось змінилося.