Поки б'ється серце

РОЗДІЛ 14

Коли надія вчиться мовчати

Все сталося надто швидко.

Ранок почався з тривоги. Лікарі говорили пошепки, двері зачинялися занадто часто. Я сиділа в коридорі, стискаючи Максову куртку, яку він забув учора.

— Ми робимо все можливе, — сказали мені.

Ці слова ніколи не заспокоюють.

Коли мене пустили до палати, Макс був дуже блідий. Його очі були відкриті, але погляд — далекий.

— Ти тут? — прошепотів він.

— Завжди, — відповіла я, ледве стримуючи сльози.

— Я так втомився, — сказав він. — Але я щасливий. Бо мав тебе.

Я схилилася й поцілувала його в чоло.
Цей поцілунок був не про пристрасть.
Він був про прощання.

— Я любитиму тебе, — прошепотіла я. — Навіть якщо ти підеш.

Він ледь усміхнувся.

— Тоді я ніколи не зникну.

І я зрозуміла: іноді кохання не рятує життя.
Але воно робить його справжнім.

Подобається

#475 в Сучасна проза
#3214 в Любовні романи
#759 в Короткий любовний роман

Відредаговано: 16.01.2026