Поки б'ється серце

РОЗДІЛ 7

Те, про що не говорять уголос

Після того вечора все змінилося, хоча зовні — ніби нічого.

Ми так само ходили до школи. Так само сиділи поруч на перервах. Але між нами з’явилась напруга, яку не можна було не відчути. Кожен дотик ставав обережнішим. Кожен погляд — довшим.

Я чекала, що Макс сам почне розмову.
Він — що я не поставлю питань.

Та мовчання завжди закінчується болем.

— Ти хворий? — спитала я раптово, коли ми знову сиділи на тій старій зупинці.

Він здригнувся.
Потім повільно кивнув.

— Це не застуда, — сказав тихо. — І не те, що «пройде».

Мені здалося, що повітря стало важким.

— Наскільки… серйозно?

Він довго дивився в поле, ніби там була відповідь.

— Настільки, що я боюся будувати плани.

Я стиснула його руку.

— А я боюся жити без них.

Він усміхнувся крізь біль.