Розділ 13

Коли Аліна повернулася додому після побачення, у квартирі було тихо, так тихо, що Аліна чула, як за вікном сусід знову сперечається зі своїм стареньким «Ланосом».

— Та заводься ж... Ну, не сором мене...

Машина вперто мовчала.

— Бачиш? — прошепотіла вона сама до себе, скидаючи босоніжки. — Не тільки я сьогодні не знала, що робити.

Вона поставила сумочку на комод і ще хвилину стояла посеред кімнати. Їй не хотілося ні перевдягатися, ні знімати макіяж, їй просто хотілося зрозуміти одну дуже просту річ: "Чому після такого хорошого вечора всередині залишилася якась дивна порожнеча?"

Усе ж почалося чудово, Максим запропонував зустрітися в маленькій кав'ярні біля міського парку.

— Запізнилася на дві хвилини, — усміхнувся він, коли вона підійшла.

— Невже рахував?

— Звичка.

— Не найкраща.

— Зате моя.

Вона розсміялася і стало трохи легше. Максим був таким самим спокійним, зібраним, охайним до дрібниць, навіть чашку на столі він поставив рівно по центру серветки.

Колись це її смішило. Та й тепер... теж.

— Ти досі все контролюєш? — запитала вона.

— Намагаюся.

— І як?

— Життя постійно псує мої плани.

— Нарешті хоч хтось це робить.

Він засміявся.

— Ти не змінилася.

— Не вперше мені таке кажуть.

— Але мені це подобається.

— Я вже майже звикла, що не всім подобається прямолінійність...

Вона замовкла, бо це дійсно так було. Аліна часто говорила прямо, така вона вже була.

— Я б не хотіла продовжувати цю тему...

— Добре, як скажеш.

Максим не став допитуватися і за це вона була йому вдячна. Потім вони довго гуляли парком згадували школу, однокласників, учителів. Згадали навіть той випадок, коли весь клас скинувся на величезний букет для класної керівнички, а кіт сторожа встиг його перекинути ще до початку свята.

— Вона тоді плакала від сміху, — усміхнувся Максим.

— А ми думали — від образи.

— Ми були дурними.

— Ми були дітьми.

Він кивнув.

— Пам'ятаєш, як ти списувала в мене алгебру?

— Я не списувала.

— Аліно...

— Добре, але то був тільки один раз.

— Це було кожен четвер.

— Не перебільшуй.

— Ну добре-добре, хай буде так.

— Можеш спалити старі зошити.

— Шкода їх, це пам'ять.

— Максим.

— Що?

— Не руйнуй мій образ відмінниці.

— Він і так був дуже хитким.

Вона легенько штовхнула його плечем і вони обоє засміялися. Здавалося, усе було правильно, легко і спокійно, наче вони просто продовжили розмову, яку колись випадково перервали.

— А чим ти зараз живеш? — запитав Максим.

— Роботою.

— А крім роботи?

— Родиною.

— Крім родини?

Вона задумалася і несподівано зрозуміла, що відповіді немає.

— Не знаю...

— Аліно?

— Мабуть... останнім часом я просто існувала.

Максим уважно подивився на неї.

— Це сумно.

— Знаю.

— А пам'ятаєш, ти хотіла об'їхати всю Україну?

Вона усміхнулася.

— Хотіла.

— Хотіла навчитися фотографувати.

— Хотіла.

— Хотіла стрибнути з парашутом.

— Це була дуже давня мрія.

— Але ж вона була, можливо ще й досі є.

Аліна опустила очі, бо колись вона мріяла про сотні речей, а потім життя стало звичайним. В якому є дім, робота, справи і якось непомітно мрії сховалися в найдальшу шухляду.

Вони сіли на лавку біля озера, на якому качки ліниво плавали біля берега, а діти годували голубів. Поряд якийсь хлопчик уперто переконував маму, що морозиво — це теж обід.

— Іноді мені здається, що ми розійшлися через абсолютну дурницю, — тихо сказав Максим.

Вона не одразу відповіла.

— Так.

— Я був упертим.

— Ми обоє були.

— Я міг тоді прийти.

— Міг.

— Але не прийшов.

— Ні.

Він важко видихнув.

— Шкода, але нажаль час вже не повернути.

Повисла тиша, проте це була не незручна тиша, просто... сумна.

— Я часто думав про тебе, — сказав він майже пошепки.

Аліна повернула голову, він не дивився на неї, а дивився на воду.

— Особливо в перший рік.

Вона ковтнула клубок у горлі.

— Максим...

— Не відповідай.

— Але...

— Я просто хочу, щоб ти знала.

Він усміхнувся трохи винувато.

— І ще хочу, щоб ти дала нам шанс. Я не підганяю. Це не має бути сьогодні і не зараз, можливо колись, якщо сама цього захочеш.

Вона мовчала, бо не хотіла брехати. Коли він проводжав її додому, уже сутеніло. Вони зупинилися біля під'їзду. 

— Дякую за сьогодні.

— І тобі.

— Було добре.

— Так.

Було і це була правда. Максим зробив маленький крок ближче, наче хотів її обійняти чи навіть поцілувати, але зупинився.

— Можна?

Вона сама зробила крок уперед. Він її обійняв, обійми були теплими, такими знайомими, спокійними, саме такими, якими вона їх пам'ятала.

І саме в ту мить Аліна зрозуміла, що щось не так. Вона не відчула того, чого чекала. Не було метеликів, як після перших їх зустрічей в школі, не було хвилювання, не було бажання, щоб ця мить тривала довше.

А було... тепло, таке рідне, але ніби братерське. Вона м'яко відступила, проте Максим нічого не сказав лише уважно подивився на неї, наче теж щось зрозумів.

— Побачимося? — тихо запитав він.

— Побачимося.

І це була чесна відповідь, вона не проти ще раз з ним зустрітися. Уже вдома, змиваючи макіяж, Аліна дивилася на своє відображення.

— Що з тобою?

Відображення не відповіло, а телефон тихо завібрував. Вона навіть не дивилася, бо була впевнена, що це Максим. Але коли взяла його до рук, на екрані світилися зовсім інше ім'я. 

Ілля:

"Як минув твій день?"

Це було всього чотири слова, нічого особливого, але Аліна несподівано усміхнулася. Вона усміхнулася не тому, що написав саме Ілля, а тому, що поруч із ним їй жодного разу не доводилося думати, як правильно сидіти, що сказати чи коли усміхнутися.