Розділ 12

Додому Аліна повернулася вже після одинадцятої. Всі вже спали, лише на кухні горіла маленька лампа над плитою. Мама завжди залишала її ввімкненою.

— Щоб не врізалася в шафу, — казала вона.

Насправді ж врізалася Аліна все одно.

— Ай...

Вона потерла лікоть.

— Дякую, мамо.

У відповідь — тиша. Вона тихенько зачинила двері своєї кімнати, скинула туфлі й без сил впала на ліжко.

Телефон одразу ожив.

Максим: "Дякую за танець."

За кілька секунд ще одна вібрація.

Ілля: "Я радий, що ти прийшла."

Аліна засміялася сама до себе. Вона лежала на спині й дивилася в стелю. Ще тиждень тому єдиною її проблемою було те, що хтось загадковим чином веде її акаунт.

Тепер... Тепер проблем стало на 2 більше і вони були дуже симпатичними.

Вона відкрила чат із Максимом, пальці зависли над клавіатурою. Вона думала, як краще відписати і в результаті написала:

"І тобі дякую."

Коротко, без зайвого і натиснула відправити. Потім відкрила листування з Іллею.

"Я теж рада."

І майже одразу дописала:

"І дякую за те, що не сміявся з мене."

Відповідь прийшла миттєво.

"Я сміявся."

Пауза.

"Просто не вголос."

— Нахаба...

Вона усміхнулася, телефон знову завібрував. Цього разу повідомлення прийшло від Максима.

"До речі..."

"Що?"

"Тобі дуже пасує синій."

Серце зробило той самий дурний кульбіт, ніби не було шкільних років, не було образ, не було того безглуздого розриву через дрібницю, яку зараз вони обоє навряд чи могли пояснити.

Лише двоє людей і танець. Телефон мовчав, потім засвітився знову.

На цей раз повідомлення від Іллі.

"І наступного разу не запізнюйся."

"Я не запізнилася."

"На дев'ять хвилин."

"Ти рахував?"

"Так."

"Маніяк."

"Організатор."

"Це різне?"

"Іноді."

Аліна засміялася, бо вперше за довгий час вона засинала не з тривожними думками, а з усмішкою, хоч і не могла зрозуміти, кому саме вона була адресована.

— Ти аж світишся.

Аліна ледь не вдавилася чаєм.

— Бабусю!

Любов Петрівна спокійно намазувала масло на грінку.

— Що?

— Я не...

— Світишся.

— Не свічуся.

— Світишся.

— Мамо! — покликала Аліна.

Мама зазирнула на кухню подивилася на доньку, потім на бабусю і таки підтвердила:

— Світиться.

— Ви змовилися?

— Ні, — відповіли вони одночасно.

Аліна театрально зітхнула.

— Я шкодую, що взагалі прокинулася.

— Не шкодуй, — усміхнулася бабуся. — Розповідай.

— Що?

— Все.

— Бабусю...

— Я стара, мені можна бути цікавою.

— Це не аргумент.

— Дуже навіть аргумент.

Аліна довго мовчала, вона крутила чашку в руках. Потім несподівано для самої себе сказала:

— Мені здається... я заплуталася. Ні, точно заплуталася. 

Любов Петрівна нічого не відповіла, просто чекала і саме це завжди найбільше подобалося Аліні. Бо бабуся не перебивала і не поспішала з висновками, вона вміла слухати.

— Максим хоче все почати спочатку.

— Мм.

— А Ілля...

— Що Ілля?

— Він дивиться так, ніби знає мене сто років.

— Ну... можна сказати, що знає.

— Бабусю.

— Добре, мовчу.

— Вони дуже різні.

— Це добре.

— Чому?

— Бо якби були однаковими, ти б зараз не сиділа тут і недоліки думала, що заплуталася.

Аліна засміялася.

— Логічно.

— І хто тобі подобається?

Питання зависло між ними.

— Я...

Вона відкрила рот і закрила.

— Не знаю. Вони обидва мені до вподоби. Я сумніваюся. 

— Оце вже чесна відповідь.

— Саме тому вона мені не подобається.

Любов Петрівна відпила кави, не було ні з того іби говорили не про особисте життя онуки, а про прогноз погоди.

— Тоді сходи на побачення.

— З ким?

— З обома.

Аліна мало не впустила чашку.

— Що?!

— Але окремо.

— Бабусю!

— Що?

— Це ж...

— Абсолютно нормально.

— Нормально?

— Ти ж не виходиш заміж завтра.

— Ні.

— Обіцянок нікому не давала?

— Ні.

— То в чому проблема?

Аліна замовкла.

— Людина може подобатися здалеку, — спокійно продовжила бабуся. — Але тільки поруч із нею ти зрозумієш, чи хочеш сміятися з нею щодня.

— Це дуже... мудро.

— Я знаю.

— Скромності тобі не позичати.

— В моєму віці вже пізно прикидатися скромною.

Обидві засміялися.

— Поговори з кожним, — м'якше сказала бабуся. — Без порівнянь, без змагання. Просто побудь собою, а серце... воно значно розумніше, ніж ми думаємо.

Аліна задумливо кивнула. Можливо... саме цього їй і бракувало, не відповіді, а часу.

Телефон, який лежав на столі, коротко завібрував, потім ще раз і ще.

— Ой, — сказала мама, зазирнувши в екран. — Знову твій акаунт живе окремим життям.

Аліна миттєво вихопила телефон.

— Та ну...

Новий допис від її імені. Там була фотографія ранкової кави. Проте вона її не робила. Під фото підпис:

"Найважчі рішення завжди починаються зі звичайного ранку."

Коментарі сипалися один за одним.

"Так життєво."

"Чекаємо продовження."

"Ти сьогодні якась особливо романтична."

Аліна мовчки прокручувала стрічку.

— Бабусю...

— Що?

— Це вже навіть красиво.

— А ти впевнена, що це погано?

— Бабусю!

— Ну що? Пише ж непогано.

— Це МОЯ сторінка!

— Так.

— І МОЄ життя!

Любов Петрівна загадково всміхнулася.

— Інколи життя саме знає, коли його час трохи підштовхнути.

— Це звучить дуже підозріло.

— Може, й так.

У цю ж мить телефон знову засвітився, спочатку прийшло повідомлення від Максима.

"Як щодо кави після роботи?"