Розділ 10

— Ти нервуєш.

— Ні.

— Брешеш.

— Так.

Марта задоволено кивнула.

— Оце вже чесно.

Аліна стояла перед дзеркалом і вкотре поправляла волосся, потім сукню, потім знову волосся, потім знову сукню, а потім подивилася на себе так, ніби бачила вперше.

— Я виглядаю гарно, якось незвично навіть.

— Ти виглядаєш чудово.

— Як людина, яку зараз чекає катастрофа.

— Як людина, яка зараз побачить двох чоловіків.

— Марто.

— Що?

— Не починай.

— Я ще навіть не почала.

— Саме цього я і боюся.

Марта розвалилася на ліжку.

— Добре. Давай підсумуємо.

— Ні.

— У нас є Максим.

— Ми не "у нас".

— Є Максим.

— Так.

— Колишній.

— Так.

— Красивий.

— Марто.

— Я об'єктивна.

— Ти ніколи не буваєш об'єктивною.

— Добре, дуже красивий.

— Господи...

— І є Ілля.

Аліна відчула, як щось дивно стиснулося всередині.

— Ми навіть не бачилися.

— Зате листуєтеся як люди, які або одружаться, або влаштують пожежу.

— Це не допомагає.

— Я і не намагаюся.

Телефон завібрував, їй прийшло повідомлення.

Максим: "Ти прийдеш на зустріч?"

Через секунду ще одне.

Ілля: "Не запізнюйся."

Марта побачила обидва повідомлення і театрально схопилася за серце.

— Це прекрасно.

— Для кого?

— Для мене.

— Моє життя не повинно бути твоєю розвагою.

— Але ж воно дуже цікаве.

О 18:40 Аліна вже стояла біля входу до ресторанного комплексу за містом. Це була літня тераса, на ній висіли гірлянди, грала музика, лунає сміх.

Вечірнє сонце ковзало по склу і залишало золоті відблиски на столах.

Усе виглядало занадто красиво для людини, яка останні пів години думала, як би непомітно втекти.

— Якщо я зараз сяду в таксі і поїду додому...

— То я тебе вб'ю.

— Марто.

— Навіть не думай.

— Я лише - 

— Ні.

— Добре.

Глибокий вдих, ще один вдих, видих. Після цього вони зайшли всередину. Людей було багато, значно більше, ніж Аліна очікувала.

Хтось уже фотографувався, хтось обіймався, а хтось голосно згадував шкільні історії.

— Господи, ми старі.

— Нам тільки двадцять шість.

— Саме це й лякає.

Марта раптом усміхнулася.

— До речі.

— Що?

— Зустріч перенесли.

— Що?

— З сімнадцятої на дев'ятнадцяту.

— Ти серйозно?

— Так.

— І коли ти збиралася мені сказати?

— Зараз.

— Я тебе ненавиджу.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Трішки.

— От це вже ближче.

Аліна вже відкрила рот для чергової саркастичної репліки, але завмерла, бо побачила Максима. Він стояв біля барної стійки у темно-синій сорочці зі знайомою усмішкою. Він виглядав майже так само, як колись, тільки дорослішим, спокійнішим, небезпечнішим, наче життя навчило його мовчати про половину своїх думок.

Максим теж її побачив і на секунду все навколо ніби стихло. Дурниці, звичайно, не стихло. Просто мозок іноді любить драматизувати. Він трохи усміхнувся, лише куточком губ і рушив до неї.

— Привіт.

— Привіт.

Між ними виникла пауза, коротка, незручна, але знайома.

— Ти  таки прийшла.

— Як бачиш.

— Бачу.

І знову пауза, колись мовчати поруч із ним було легко, проте тепер — ні. Тепер кожна секунда тиші щось означала і це дратувало.

— Гарно виглядаєш, — сказав Максим.

— Ти теж.

— Дякую.

— Будь ласка.

— Щось не складається у нас діалог 

— Надіюсь це тимчасово.

Він засміявся і серце Аліни зрадницьки стиснулося, тому що вона пам'ятала цей сміх, пам'ятала занадто добре.

— Ти досі жартуєш однаково.

— А ти досі запізнюєшся.

— Я прийшов раніше.

— Один раз за все життя не рахується.

— Жорстоко.

— Заслужив.

Максим похитав головою і раптом подивився на неї якось інакше, уважніше, тепліше, наче хотів щось сказати, але не сказав і це було його помилкою.

— Слухай...

— Максим...

Вони заговорили одночасно і обоє замовкли.

— Кажи ти.

— Ні, ти.

— Як у школі.

— Так.

І саме в цей момент над залом пролунав голос ведучого.

— Увага, друзі!

Люди почали озиратися, музика стихла, а на невеликій сцені з'явився чоловік із мікрофоном.

— Дякуємо всім, хто сьогодні прийшов! І окрема подяка організатору цього вечора...

На сцену вийшов ще один чоловік, він був високий. Був одягнений у темний піджак, мав злегка розкуйовджене волосся і спокійну усмішку. 

Він викликав в Аліни дивне відчуття знайомості, таке, від якого серце починає битися швидше ще до того, як мозок усе зрозуміє. А потім чоловік узяв мікрофон і сказав:

— Добрий вечір.

Голос був знайомий. Це був той самий голос, якого вона ніколи не чула, але чомусь одразу впізнала.

— Не може бути... — видихнула вона.

Максим поруч промовчав. На сцені чоловік усміхнувся, а його погляд ковзнув по залу і раптом зупинився прямо на ній, наче він шукав її весь вечір, гаче знав, де вона стоятиме, наче бачив тільки її. Як тільки він знайшов її, то його усмішка стала ширшою, теплішою, більш особистою. І тоді він сказав у мікрофон:

— До речі... я дуже радий, що одна людина все ж таки прийшла сьогодні.

Серце Аліни провалилося кудись униз, бо вона вже знала, що ці слова були адресовані їй.