Розділ 9

— Це вже ненормально.

Марта сказала це тихо, без жартів, без звичного сарказму. І саме тому Аліні стало ще тривожніше. Вони стояли посеред магазину. Навколо було дуже шумно: хтось сперечався про розмір джинсів, десь грала музика, хтось сміявся.

Життя продовжувалося, а в Аліни було відчуття, ніби вона дивиться на все крізь скло.

— Може, це розіграш? — нарешті сказала Марта.

— Дуже дорогий розіграш.

— Чому дорогий?

— Тому що людина живе в моєму телефоні.

Марта нервово хмикнула.

— Коли ти так кажеш, звучить моторошно.

— Бо це моторошно.

Аліна ще раз відкрила повідомлення.

"До речі, синя сукня справді краща."

Наче хтось стояв поруч, наче бачив її, наче...

— Стоп.

Вона різко випросталася.

— Що?

— Фото.

— І?

— Воно зроблене зі спини.

— Так.

— Але в примірочній нікого не було.

Марта насупилася.

— Може, дзеркало?

— Я перевірила.

— Серйозно?

— Я панікувала, тому перевіряла все, що можна.

— Справедливо.

Вони кілька секунд мовчали, потім Марта вихопила телефон з її рук.

— Гей!

— Я думаю.

— Це небезпечно.

— Замовкни.

Вона уважно роздивилася фото, потім збільшила його, ще раз збільшила і ще. Раптом її брови підскочили.

— Аліно.

— Що?

— Подивись.

— На що?

— Ось тут.

На склі дзеркала відбивався шматок коридору, маленький, ледь помітний і там виднілася чиясь рука з телефоном.

— Боже мій...

— Отже, фотограф реальний.

— Дякую, тепер мені набагато легше.

— Я не це мала на увазі.

— А що?

— Якщо це хтось реальний, то його можна знайти.

Ця думка трохи заспокоїла, зовсім трохи, але все ж. Телефон завібрував, знову Максим.

Максим: "У тебе все нормально?"

Аліна завмерла.

— Що?

— Нічого.

— Це він?

— Хто?

— Той, через якого ти дивишся на телефон так, ніби він зараз освідчиться.

— Ти нестерпна.

— Отже, він.

Аліна відкрила чат.

"Чому питаєш?"

Відповідь прийшла майже одразу.

"Бо ти вже пів години не відповідаєш."

І слідом ще одна.

"А ти завжди відповідаєш швидше."

Серце пришвидшилося. І вона не встигла нічого написати, бо прийшло нове повідомлення.

"Все добре?"

І чомусь це питання прозвучало дуже щиро, не як ввічливість, не як випадкове питання, наче йому справді було важливо.

"Так. Просто день дивний."

Кілька секунд тиші, а потім прийшло:

"Тоді приходь сьогодні."

Аліна закусила губу.

"Куди?"

"На зустріч."

Пауза.

"Я не впевнена чи потрібно."

"Я впевнений."

...

— Господи.

— Що там?

— Нічого.

— Точно хлопець.

— Марто.

— Я вже мовчу.

— Будь ласка.

— Не можу.

Вони вийшли з магазину. У руках Аліни висів пакет із тією самою синьою сукнею. Марта перемогла, впринципі як завжди.

— Знаєш, що мене дратує? — сказала Аліна.

— Те, що я права?

— Крім цього.

— Це неможливо.

— Те, що ти завжди отримуєш бажане.

— Це талант.

— Це нахабство.

— Те саме, тільки красивіше звучить.

Вони засміялис і напруга трохи відступила рівно до того моменту, поки телефон знову не засвітився. Це був Ілля. Аліна сама не помітила, як усміхнулася.

Ілля: "Ти купила синю сукню?"

Вона різко зупинилася, Марта не побачила цього і врізалася в неї плечем.

— Ой!

— Ні.

— Що тепер?

Аліна мовчки показала екран, Марта прочитала повідомлення і повільно підняла голову.

— Добре.

— Що?

— Тепер я теж хочу з ним поговорити.

— Марто.

— Ні, серйозно.

— Це не смішно.

— Звідки він знає?

— Я не знаю!

Аліна швидко відкрила чат, пальці застрибали по клавіатурі.

"Звідки ти знаєш про сукню?"

Відповідь прийшла через довгу, нестерпно довгу хвилину.

Ілля: "Бо ти завжди обираєш синій."

Вона моргнула раз, другий.

"Що?"

"У тебе в дитинстві була синя кепка."

"І?"

"Синій рюкзак."

"І?"

"Синій велосипед."

Аліна завмерла, тому що... це була правда, дурна, безглузда, але абсолютна правда. І вона сама про це давно не думала. Нарешті прийшло ще одне повідомлення.

"Я просто вгадав."

Марта зазирнула в екран.

— Не знаю.

— Що?

— Або він дуже уважний.

— Або?

— Або це найкращий брехун, якого я бачила.

Аліна нічого не відповіла, бо сама думала про те саме. Додому вони повернулися вже після обіду, де квартира зустріла їх запахом пирога і голосом Любові Петрівни.

— Нарешті!

— Ми були відсутні три години.

— Для мене це вічність.

— Драматично.

— Це сімейне.

Аліна усміхнулася і тільки зараз зрозуміла, як сильно втомилася. Втомилася від повідомлень, від загадок, від хлопців, від самої себе.

Вона зайшла до кімнати, кинула пакет на ліжко і раптом завмерла, бо на подушці лежав аркуш паперу складений удвоє. Звичайний білий аркуш.

Її серце повільно поповзло кудись униз.

— Мамо?

Тиша.

— Бабусю?

Ніхто не відповів, Аліна підійшла ближче до ліжка, взяла записку і розгорнула. Усередині було лише кілька слів, написаних знайомим акуратним почерком.

"Не запізнюйся сьогодні."

І нижче маленьке сердечко, таке саме, як вона колись малювала на полях своїх шкільних зошитів.

А в самому низу був підпис.

Ілля.