Розділ 8

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Марто, я навіть не відкрила очі до кінця.

— Саме тому я і прийшла, бо знала, що так буде.

Аліна стояла посеред кімнати в розтягнутій футболці, з розпатланим волоссям і виглядом людини, яка ще не визначилася, прокидатися їй сьогодні чи ні. А Марта, навпаки, була схожа на стихійне лихо, гарно вдягнене стихійне лихо.

— Ти ненормальна.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— А я все одно приймаю.

Телефон у руці завібрував, Аліна автоматично опустила погляд.

Ілля: "Ти де пропала?"

Вона ледь усміхнулася і відразу зловила на собі погляд Марти.

— Не смій.

— Що?

— Оце.

— Що саме?

— Усміхатися в телефон.

— Я не усміхаюся.

— Аліно.

— Не усміхаюся.

— Я тебе знаю одинадцять років.

— І?

— У тебе є усмішка для мемів, усмішка для котиків і усмішка для хлопців.

— Це маячня.

— Зараз була третя.

— Ти хвора.

— Але я точно права.

Аліна закотила очі й усе ж відкрила повідомлення.

"Мене атакувала Марта. Марта - це моя подруга"

Відповідь прилетіла майже одразу.

"Передай їй мої співчуття?"

"Вона виживе."

"Ти впевнена?"

"Не зовсім."

Вона вже хотіла відкласти телефон, коли вискочило нове повідомлення від Максима. І серце, як завжди, вирішило поводитися неадекватно.

Максим: "Ти сьогодні прийдеш на зустріч?"

От і все. Це було просто питання. Але чомусь саме воно змусило її завмерти. Марта миттєво це помітила. Звичайно, вона знає Повну як облуплену.

— Це інший.

— Що?

— Інший хлопець. Максим, скоріше за все.

— Ти працюєш у спецслужбах?

— Ні, у мене просто очі є.

Аліна фиркнула, але відповідати не поспішала. Бо проблема була не в Максимові і навіть не в зустрічі випускників. Проблема була в тому, що вона раптом зрозуміла, що хоче піти. Проте, хоче піти не через однокласників, не через ностальгію і точно не через бажання згадувати шкільні роки.

Просто їй стало цікаво, а це завжди було небезпечно. Через годину вони вже були в торговому центрі. Марта тягнула її від магазину до магазину з ентузіазмом людини, яка отримує відсоток із кожної покупки.

— Приміряй це.

— Ні.

— Це.

— Ні.

— Це.

— Марто, це блискуче.

— Саме тому.

— Я не хочу виглядати як новорічна ялинка.

— А я хочу.

— Але вдягати це мені.

— І що?

Аліна розсміялася, саме за це вона й любила Марту. Іноді подруга дратувала до сказу, але поруч із нею неможливо було довго сумувати.

Вони саме виходили з чергової примірочної, коли телефон знову завібрував.

Ілля: "Чим займаєшся?"

"Мене змушують купувати речі."

"Тебе викрали?"

"Практично."

"Моргни двічі, якщо потрібна допомога."

"Моргнула."

"Викликаю рятувальників."

Аліна посміхнулася легко, невимушено. І тут же прийшло нове повідомлення. Воно було від Максима.

"Тобі пасує синій колір."

Вона насупилася, потім перечитала, потім ще раз і підняла голову. Марта саме стояла поруч із нею.

— Що?

— Ти викладала сьогодні сторіз?

— Ні.

— Точно?

— Аліно...

У животі неприємно похололо, вона відкрила акаунт і завмерла. У неї в акаунті нова сторіз, яка публікована двадцять хвилин тому з примірочної.

Саме з тієї примірочної, де вона щойно мріяла синю сукню. Фото було зроблене зі спини, нначе хтось стояв зовсім поруч і спостерігав.

Підпис під фото був коротким:

"Іноді варто сказати "так".

— Ні.

Марта миттєво насторожилася.

— Що сталося?

— Це вже не смішно.

— Аліно?

Вона показала екран, посмішка зникла з обличчя подруги.

— Це ти виклала?

— Ні.

— Тоді хто?

— Якби я знала...

Кілька секунд вони мовчали, дивлячись на фото на ту саму синю сукню, на власний акаунт. І на черговий доказ того, що хтось досі мав до нього доступ.

І тут прийшло нове повідомлення, проте не від Максима і не від Іллі, а від акаунта без фото.

Там була лише одна фраза:

"До речі, синя сукня красива."

Аліна відчула, як по спині пробігли мурашки. Тому що синю сукню вона нікому не показувала, крім Марти і її ще бачила людина, яка зробила це фото. Цікаво, хто б це міг бути?