Розділ 7

Аліна дивилася на повідомлення так довго, що екран встиг погаснути, потім знову засвітитися в знову погаснути.

"Ти сказала, що коли виростеш, то вийдеш за мене заміж."

— Господи...

Вона закрила обличчя долонями.

— Господи, господи, господи...

Телефон лежав поруч.

Мов маленька цифрова бомба, дуже небезпечна. У голові одна за одною спалахували картинки. Спочатку велосипед, смородина, стара дача, літнє сонце, потім маленька Аліна, яка була достатньо впевненою в собі, щоб пообіцяти комусь одруження після трьох днів знайомства.

— Я була дивною дитиною.

Телефон одразу завібрував, наче почув.

Ілля: "Надіюсь ти жива?"

Вона нервово розсміялася.

"На жаль для моєї репутації."

Повідомлення прийшло миттєво.

"Тобто ти згадала?"

"Ні."

"Брешеш."

"Трохи."

"Я знав."

"Тобі було дев'ять років. Ти не міг нічого знати."

"Мені було десять."

"О, вибачте, дорослий чоловік."

"Саме так."

"І що ще я обіцяла?"

"Краще не починай."

"Чому?"

"Бо там є компромат."

"Я переживу."

"Сумніваюся."

Аліна примружилася.

"Спробуй мене налякати."

Пауза, потім повідомлення.

"Ти написала наші імена всередині мого шкільного щоденника в сердечку."

...

Хмм.. Оце я судила, подумала Аліна і впала обличчям у подушку. Звідти долинув приглушений стогін. Телефон завібрував ще раз.

"Ти ще тут?"

"Та тут. Куди я дінусь"

"Не знаю, подумав, що тобі незручно"

"Скоріше соромно"

"Тобі соромно?"

"Так, але я була дитиною. І нам було весело."

"Шкодуєш?"

"Ні, це було цікаво"

На тому кінці напевно сміялися. Вона відчувала це крізь екран. І що найдивніше — сама усміхалася.

Так, це було соромно, так, хотілося провалитися крізь землю, але було ще щось, таке тепле і легке. Наче після довгого часу хтось нагадав їй про версію себе, яка не переймалася думкою інших. Нагадав про ту Аліну, яка не боялася виглядати смішною, яка просто жила.

Телефон знову засвітився, але цього разу вже інший чат. 

Це був Максим. Серце автоматично збилося з ритму, проте не так, як коли приходили повідомлення від Іллі.

Максим: "Ти ще не спиш?"

Аліна застигла, потім перевела погляд на чат з Іллею, потім назад.

— О ні.

Вона сиділа між двома листуваннями. Між минулим і теперішнім. І життя раптом стало дуже складним. За наступну годину вона встигла поговорити з обома.

Ілля згадував дачу, Максим — сьогоднішній день. Ілля розповідав історію про те, як вона вкрала у нього морозиво, Максим скаржився на свого начальника. Ілля сміявся з її дитячих пригод, Максим сміявся з її сьогоднішніх.

І десь близько другої ночі Аліна зрозуміла, що давно не почувалася настільки живою. О другій сорок сім вона нарешті лягла спати. О другій сорок дев'ять перевірила телефон. О другій п'ятдесят одну ще раз. О другій п'ятдесят три суворо наказала собі припинити. О другій п'ятдесят сім знову відкрила повідомлення. І лише після третьої ночі заснула з усмішкою.

Наступного ранку дверний дзвінок продзвенів так, ніби хтось намагався виграти конкурс на найгучніше пробудження року.

— Якщо це пожежа, я подумаю, чи варто вставати.

— ВІДЧИНЯЙ! Мене впустила твоя мама 

Марта, звичайно, хто ж іще це може бути в такій годині. Аліна застогнала і потягнулася до халата. Через хвилину подруга вже влетіла до її кімнати. Так, саме влетіла, наче щось горіло і терміново потрібно було гасити пожежу.

— Ми йдемо.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Марто, я навіть не знаю, куди ти мене тягнеш.

— На зустріч випускників.

— Точно ні.

— Точно так.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Ти неймовірно нудна людина.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я все одно приймаю.

Марта кинула сумку на диван і схрестила руки.

— Послухай мене уважно.

— Уже страшно.

— Ти молода.

— Формально.

— Гарна.

— Спірно.

— Перестань.

— Добре.

— І тобі потрібне життя.

— У мене є життя.

— Переписка з хлопцями не рахується.

...

Настала тиша, абсолютна тиша. Аліна повільно підняла голову.

— Звідки ти...

— Ти усміхаєшся в телефон.

— І?

— По-різному усміхаєшся, звідси я і зрозуміла, що ти спілкуєшся з кількома хлопцями.

— Що?

— Одному усміхаєшся так.

Марта показала легку усмішку.

— А другому так.

І розпливлася в дурнуватій щасливій посмішці.

— Це факт.

— Ти хвора.

— Але права.

— Не права.

Телефон одразу завібрував, наче спеціально.

Максим: "Доброго ранку."

І майже одночасно друге повідомлення.

Ілля: "Ти досі спиш?"

Марта побачила її обличчя і завила від захвату.

— Я ЗНАЛА!

— Замовкни.

— ДВА ХЛОПЦІ!

— Тихо!

— АЛІНО!

— МАРТО!

— Це найкращий день у моєму житті.

— А в моєму — ні.

— Поки що.

Подруга схопила її за руку.

— Збирайся.

— Куди?

— На шопінг.

— Навіщо?

— Бо сьогодні ти йдеш на зустріч випускників.

— Я не—

— Йдеш.

— Не—

— Йдеш.

— Не—

— Аліно.

Пауза, це була небезпечна пауза.

— Уяви, що там буде Максим. Ти ж хочеш, щоб він крім тебе більше нікого не бачив?

...

— Це маніпуляція.

— Так.

— Дуже брудна маніпуляція.

— Так.

— І вона майже спрацювала.

— Я знала.

Телефон завібрував знову. Прийшло нове повідомлення цього разу від Іллі. Вона відкрила його автоматично і застигла, бо там було лише одне речення:

"До речі, сьогодні ми точно побачимося. Навіть раніше, ніж ти думаєш"