Розділ 6

У кухні стало так тихо, що було чути, як цокає годинник на стіні.

Той самий годинник, який уже років десять поспішав на сім хвилин і який ніхто не збирався налаштовувати, бо "так навіть цікавіше".

Телефон лежав перед Аліною, де на екрані світилося повідомлення.

Ілля: "Ти все ж таки згадала мене?"

Вона перечитала його разів п'ять.

Потім десять.

Потім ще раз.

— Ну? — не витримала мама.

— Що "ну"?

— Відповідай.

— Кому?

— Не прикидайся дурнішою, ніж ти є.

— Це грубо.

— Але ефективно.

Любов Петрівна сьорбнула чай.

— Напиши, що згадала його.

— Я не пам'ятаю його.

— Уже пам'ятаєш.

— Бабусю...

— Велосипед пам'ятаєш?

— Так.

— Смородину?

— Так.

— Як ти плакала, бо порвала сукню?

— БАБУСЮ!

— То пам'ятаєш.

Аліна застогнала, потім взяла телефон і надрукувала.

"Не зовсім, але дещо починаю згадувати."

Натиснула відправити, відповідь прийшла майже одразу, наче він сидів із телефоном у руках, наче чекав на відповідь.

Ілля: "Це вже краще, ніж нічого."

"А ти пам'ятаєш?"

"На жаль."

"На жаль?"

"Так."

"Чому?"

Пауза, три крапки, щось пише, зникли, знову з'явилися.

"Бо це літо було занадто хорошим."

...

Щось усередині дивно стиснулося. Це було не боляче, просто... тепло, наче хтось відкрив стару коробку зі спогадами, з якої пахнуло сонцем і яблуками і дитинством.

Телефон знову завібрував.

Ілля: "Ти досі лазиш по деревах?"

Аліна пирснула.

"Я що лазила по деревах?"

"Ти падала з яблуні тричі за один день."

"Неправда."

"Правда."

"Двічі максимум."

"Третій раз не рахується?"

"Я тоді просто зісковзнула."

"Ти впала в кущ агрусу."

"Дякую за підтримку."

"Завжди будь ласка."

Вона сама не помітила, як почала посміхатися по-справжньому. Посміхалася не тією ввічливою усмішкою для фото і не тією натягнутою усмішкою для родичів, а нормальною, живою.

Мама одразу це помітила, звичайно помітила. Мами завжди помічають такі речі.

— Посміхається.

— Замовкни.

— Посміхається.

— Мамо.

— Я нічого не кажу.

— Ти кажеш.

— Але ж правду.

Любов Петрівна хитро примружилася.

— Він змінився, напевно дуже гарний?

— БАБУСЮ!

— Що?

— Я його не бачила багато років.

— То подивись.

— Ні.

— Подивись.

— Ні.

— Подивись.

— Ви жахливі.

— Це спадкове.

Телефон знову завібрував, Ілля надіслав фото, Аліна завмерла.

— О.

— Що там? — одразу оживилася мама.

— Нічого.

— Брехня.

— Трохи брехня.

Вона відкрила фото, це була стара фотографія. На ній дача в липні, світить яскраве сонце і маленька Аліна стоїть біля велосипеда з дуже серйозним виглядом.

Поруч хлопчик, худий з розкуйовдженим волоссям, у футболці із динозавром. І вони обоє показують язики в камеру.

Під фото одразу прийшло повідомлення.

Ілля: "Доказ того, що ми були дивними ще до того, як це стало модним."

Аліна голосно розсміялася, несподівано навіть для себе.

— Що там таке? — уже не витримала мама.

— Нічого.

— Покажи.

— Ні.

— Аліно.

— Ні.

— Аліно.

— НІ.

— Точно гарний.

— МАМО!

Любов Петрівна аж поперхнулася чаєм від сміху.

Телефон знову засвітився.

Ілля: "Ти все ще смієшся так само?"

Пальці зависли над клавіатурою.

"Як саме?"

"Голосно."

"Я не сміюся голосно."

"Брешеш."

"Докази?"

"Ти налякала сусідського кота."

"Один раз."

"Тричі."

"Ти ведеш статистику?"

"Очевидно."

Вона знову засміялася і раптом усвідомила одну річ, їй легко з ним спілкуватися, дивно легко. Спілкуються так, наче вони не були чужими людьми, наче між тим літом і сьогоднішнім днем не минуло стільки років. Наче хтось просто поставив життя на паузу і тепер натиснув "продовжити".

Повідомлення приходили одне за одним. В них вони згадували про ставок за дачею, про старий дерев'яний будиночок, про те, як вони будували халабуду, про війну з водяними пістолетами. Згадали навіть про кота Бублика, який ненавидів усіх людей однаково.

І з кожним повідомленням спогади ставали чіткішими, живішими, справжніми.

Година минула непомітно, потім друга. Мама давно пішла спати, бабуся теж. І в квартирі стало тихо, лише екран телефону світився в темряві. І раптом Ілля написав:

"До речі."

"Що?"

Пауза, три крапки, довго пише, занадто довго.

"Я вже не сподівався, що колись тебе знайду."

Серце дивно здригнулося.

"Чому ти хотів мене знайти?"

Відповідь з'явилася не відразу, майже через хвилину.

"Бо тоді ти пообіцяла мені дещо."

Аліна насупилася.

"Що саме?"

Ще одна пауза, на цей раз довша. А потім прийшло повідомлення, в якому було лише одне речення. І від нього вона мало не впустила телефон.

"Ти сказала, що коли виростеш, то вийдеш за мене заміж."