Розділ 5

Фотографія тремтіла в руках не зрозуміло чи то від холоду, чи то від нервів, чи то від того дивного відчуття, коли життя раптом натякає, що в ньому є якась загадка, а ти до загадок не готова, а готова максимум до чаю і серіалу.

— Запитай у бабусі про 2008 рік, — пробурмотіла Аліна.

І відразу закотила очі.

— Ну звісно, бабуся. Як я про неї забула. Якщо в родині починається дивна історія, то без бабусі тут точно не обійшлося.

У квартирі пахло свіжою випічкою, бабуся, як завжди, не спала. Годинник показував майже одинадцяту вечора, але для Любові Петрівни це був приблизно розпал дня. Коли Аліна зайшла на кухню, бабуся сиділа за столом у величезних окулярах і розгадувала кросворд.

— Столиця Норвегії, чотири букви.

— Осло.

— О, дякую.

— Бабусю.

— Що?

— Треба поговорити.

Любов Петрівна одразу підозріло примружилася.

— Ти вагітна?

— ЩО?!

— Ну а що? Молодь завжди починає таку тему з  "треба поговорити".

— Я не вагітна!

— Шкода, я вже почала придумувати ім'я і для хлопчика, і для дівчинки.

— БАБУСЮ!

— Добре, добре.

Аліна поклала фотографію на стіл.

— Ти пам'ятаєш, коли було зроблено це фото?

Любов Петрівна нахилилася, її окуляри сповзли на кінчик носа. Кілька секунд вона мовчала,а потім раптом голосно розсміялася. Так голосно, що мама визирнула з коридору.

— Що сталося?

— Наша Аліна.

— Що Аліна?

— Ти пам'ятаєш той день?

Мама глянула на фото і теж засміялася. Ну вже ні, це було несправедливо.

— Може, хтось мені пояснить?

— Ой, Господи... — бабуся витирала сльози від сміху. — Це ж літо на дачі.

— І?

— І той хлопчик.

Аліна насупилася.

— Який хлопчик?

Бабуся подивилася на неї так, ніби щойно дізналася, що онука не пам'ятає власного імені.

— Ти серйозно не пам'ятаєш?

— Очевидно.

— Нічого собі.

Мама вже сіла поруч.

— Я теж хочу послухати.

— Зрадниця.

— Сто відсотків.

Любов Петрівна поклала олівець і усміхнулася тією усмішкою, яка означала, що зараз буде компромат, багато компромату.

— Тобі було вісім років.

— Уже звучить погано.

— Дуже погано.

— Бабусю...

— А на сусідній дачі жив хлопчик.

Аліна закотила очі.

— Господи.

— Не перебивай старших.

— Вибачте.

— Так от. Хлопчик.

— Як його звали?

— Не пам'ятаю.

— Дуже корисно.

— Зате пам'ятаю, що він тобі страшенно подобався.

Мама одразу почала сміятися без жодної поваги до доньчиної гідності.

— Мамо!

— Вибач.

— Ти навіть не намагаєшся.

— Ні.

Бабуся продовжила:

— Аліна тоді вирішила, що вони одружаться.

— НІ.

— Так.

— НІ.

— Так.

— Я не могла такого сказати.

— Ти навіть намалювала ваше весілля.

Пауза.

— Що?

— Фломастерами.

— ЩО?

— На шпалерах.

Мама зігнулася від сміху.

— Я пам'ятаю!

— Не допомагай.

— Ти ще була в сукні.

— МАМО!

— Дуже гарна була сукня.

— МАМО! БАБУСЮ!

— Ти ж знаєш, що ми тебе любимо.

Любов Петрівна переможно посміхнулася.

— А потім стався інцидент із велосипедом.

— Який ще інцидент?

— Ти вирішила вразити його.

Аліна вже знала, що їй це не сподобається.

— І?

— І сказала, що вмієш їздити без рук.

— Я не вміла.

— Саме так.

— О ні.

— Саме так.

Мама вже буквально плакала від сміху.

— Я ж казала їй не пробувати.

— І?

— І вона врізалася в паркан.

— Прямо в паркан.

— Обличчям у кущ смородини.

Кухня вибухнула сміхом, сміялися усі, крім Аліни.

— Я вас ненавиджу.

— Ми тебе теж любимо.

— Дуже.

— Жахливо.

Бабуся похитала головою.

— Але хлопчик виявився хорошим.

— О?

— Він допоміг тобі підняти велосипед.

— Справді?

— Так.

— І що було далі?

— Ти сказала, що зробила це навмисно.

— ЩО?

— Щоб перевірити його характер.

Мама впала головою на стіл.

— Я більше не можу.

— Це наклеп.

— Це правда.

— Я була дивною дитиною.

— Була?

— Мамо!

Знову сміх теплий, домашній, знайомий і раптом... Аліна подивилася на фотографію ще раз. Подивилася на фото на себе, на свою жовту сукню, згадала той старий літній день. І відчула, наче вона справді пам'ятає, не все, а лише уривки. Там було сонце, яблуні, дача, сміх і хлопчик, який стоїть біля старого велосипеда.

— Шкода, що я не пам'ятаю його імені, — тихо сказала вона.

— Я теж, — знизала плечима бабуся.

— От бачиш.

— Але...

Любов Петрівна раптом замовкла.

Аліна підняла голову.

— Що?

— Та нічого.

— Бабусю.

— Нічого.

— Я ж бачу.

Бабуся трохи ніяково поправила окуляри, що саме по собі було тривожним сигналом, бо Любов Петрівна ніколи не ніяковіла, ніколи.

— Бабусю...

— Просто дивно.

— Що дивно?

— Той хлопчик.

— Ну?

— Він приїжджав на дачу лише одне літо.

— І?

— А минулого тижня я бачила його фотографію.

Всі замовкли, мама перестала сміятися, а Аліна завмерла.

— Де?

— У тебе в телефоні.

Серце пропустило удар один, другий.

— У мене... в телефоні?

— Так.

— Ти впевнена? Може пригадаєш, як його звали?

Любов Петрівна насупилася, наче намагалася пригадати.

— Яке ж там було ім'я...

Настала пауза, довга, нестерпно довга, а потім бабуся клацнула пальцями.

— Згадала.

І подивилася прямо на Аліну.

— Ілля, його звали Ілля.

...

Телефон, який лежав на столі, саме в цей момент завібрував, показавши нове повідомлення від користувача без фото.

Ілля: "Ну що, ти все ж таки згадала мене?"