Розділ 4

— Хто такий цей Ілля?! - питання вилетіло в порожню кімнату.

Телефон мовчав, Аліна ще раз відкрила профіль. Хмм... Ілля, не має аватарки, жодного фото, жодного допису. Пуста сторінка, ніби цифровий привид.

— Чудово.

Вона нервово засміялася.

— Просто чудово, мене переслідує людина, про яку не маю інформації.

Вона натиснула на чат, там було порожньо, жодного повідомлення. Ніби він спеціально чекав, спостерігав за нею і знав щось, чого не знала вона.

Від цієї думки стало не по собі. За вікном давно стемніло, у квартирі було тихо, лише десь на кухні гриміли тарілки. Іноді мама наспівувала собі під ніс стару пісню.

Нормальний звичайний вечір, якби не той факт, що життя Аліни за останні кілька годин остаточно змінилося. Тільки вона поки не зрозуміла наскільки змінилося.

Телефон знову спалахнув новим повідомленням. Серце підскочило. Ілля? Ні, це був Максим. Знову Максим. І чомусь це розчарувало її значно менше, ніж мало б.

"Не спиш?"

Вона втупилася в екран, посмішка сама потягнула кутики губ угору. Дурна посмішка.

"Ні."

Відправити. Три крапки з'явилися майже одразу.

"Я теж."

"Безсоння?"

"Ти."

...

Що? Аліна моргнула раз, другий, третій.

— Ні, не може бути.

Вона підозріло примружилася.

— Ні-ні-ні, точно ні.

Телефон дзвякнув знову.

"Жартую."

Пауза.

"Майже."

— Господи... 

Вона впала обличчям у подушку, серце калатало, немов пробігла марафон. Не можна просто так писати людям подібне о десятій вечора. Особливо якщо ти Максим і особливо якщо цей Максим і так живе в твоїй голові останні кілька місяців після розриву.

Вона перевернулася на спину і довго дивилася на стелю.  Взяла телефон і зайшла в чат з  Максимом. Ще раз перечитала їх переписку. Відклала телефон і він майже одразу знову завібрував.

"Чому мовчиш?"

"Не знаю, що сказати"

"Звучить цікаво."

"Я взагалі цікава людина."

"Я помітив. Я спостерігав за тобою відколи ми розійшлися. Майже одразу."

"Цікаво чому, ми ж розійшлися?"

"Не знаю, напевно до кінця не зміг відпустити."

"Хмм,  цікаво-цікаво."

Відповідь прийшла майже миттєво.

"Мені подобається, як ти зараз ведеш сторінку. Ти показуєш, яка ти."

У кімнаті раптом стало задушливо, занадто душно. Наче батареї літом гріють, як взимку. Аліна закрила очі.

— Це катастрофа.

— Що там у тебе знову? — долинув голос мами з коридору.

— Нічого!

— Коли ти кричиш "нічого", це завжди важливе.

— Все під контролем!

— Тоді я хвилююся ще більше.

Двері прочинилися і мама зазирнула всередину. Один погляд на обличчя доньки і вона все зрозуміла.

— А-а-а.

— Що "а-а-а"?

— Хлопець.

— Мамо.

— Точно хлопець.

— Мамо!

— Я таки права)

— МАМО!

— Все я пішла, не заважатиму)

Вона зникла раніше, ніж подушка долетіла до дверей. Аліна застогнала і саме в цей момент телефон завібрував знову. Знову незнайомий номер, той самий. Її серце пришвидшилося.

"Перевір, будь ласка, свою поштову скриньку."

І все, лише одне речення. Без пояснень, без привітання, без підпису. Аліна насупилася, вона не знала, що робити видалити, заблокувати чи проігнорувати.

Це були дії нормальної людини, але проблема була в тому, що цікавість уже давно перемогла здоровий глузд.

Вона вийшла з кімнати, спустилася сходами на перший поверх, на якому стояли поштові скриньки. Це були старі, подряпані, металеві скриньки.

Будинок був тихий, майже сонний, а над входом мерехтіл лампа, як у дешевому фільмі жахів.

— Якщо зараз вискочить маніяк, я навіть не здивуюся.

Вона відчинила свою скриньку, в ній було порожньо. Вона навіть не здивувалася.

— Ну звісно, що я тут хотіла побачити)

І вже хотіла зачинити дверцята... Але помітила білий конверт, який застряг у самому кутку. Наче хтось спеціально запхав його подалі. Аліна повільно витягнула знахідку. Конверт був без марки, без адреси, без імені.

Був лише один напис від руки кривим почерком.

"Для Аліни."

По спині пробігли мурашки, вона озирнулася. Під'їзд був порожнім і тихим, не було жодної людини. Було чути лише її дихання і шум у вухах.

Тремтячими пальцями вона відкрила конверт. Усередині був аркуш, один-єдиний. А ще булатов  фотографія, стара фотографія.

На ній була дівчинка років восьми у жовтій сукні і з розбитими колінами та величезною посмішкою. Це була маленька Аліна.

Вона завмерла, бо чудово пам'ятала цей день, пам'ятала цю сукню, цей двір і це фото. Проблема була лише в одному: ця фотографія весь цей час зберігалася вдома.

Вона зберігалася у старому сімейному альбомі, до якого не мав доступу ніхто сторонній. Тремтячими руками вона перевернула фото. На звороті був напис, лише одна фраза. 

"Запитай у бабусі про 2008 рік."