Розділ 2

Коли люди кажуть, що земля йде з-під ніг, вони зазвичай перебільшують. Аліна завжди так думала, але думала так до цього моменту.

Бо зараз вона сиділа на краю ліжка, дивилася на власний акаунт і відчувала, як реальність повільно, дуже ввічливо, але наполегливо їде кудись убік без неї.

— Ні, це неможливо.

Вона оновила сторінку.

— Ні.

Ще раз.

— Ні-і-і. Як таке може бути?

Кількість підписників збільшилася ще на двадцять сім і це за хвилину. Телефон вже безперервно дзижчав повідомленнями, коментарями, реакціями.

І найгірше — людям це подобалося, дуже подобалося. А Аліна навіть не знала, що їй думати і що робити.

— Що сталося? — мама вже стояла в дверях.

Аліна мовчки простягнула їй телефон і мама прочитала останній пост. Нахмурилась, потім прочитала ще раз. І раптом засміялася голосно, диво і по-своєму безжально.

— Мамо!

— Вибач... — вона притиснула долоню до рота. — Я намагаюся бути серйозною. Правда. Але...

— Що "але"?

— "Якщо хлопець не відповідає три дні, він або помер, або дурень. Сподіваюсь, що живий". — Мама знову пирснула. — Це геніально. А ти жартівниця)

— Я цього не писала!

— Точно? Хмм... Хто б це міг бути?

Аліна вихопила телефон, її серце калатало, бо вона справді цього не писала. І фото не завантажувала і сторіз не викладала, і взагалі...

Стоп.

Вона різко відкрила налаштування акаунта. Останні входи: її квартира, її телефон, її Wi-Fi, абсолютно все її.

— Як таке можливо...

— Що?

— Хтось заходить у мій акаунт.

— Ну то зміни пароль.

— Мамо, тут написано, що це я заходжу.

— А ти заходиш?

— Ні!

— Тоді або тебе зламали, або в тебе починаються дуже дорогі проблеми з пам'яттю.

Аліна простогнала і впала обличчям у подушку.

— Я ненавиджу інтернет.

— Брехня.

— Добре. Я ненавиджу людей в інтернеті.

— Теж брехня.

— Добре! Я ненавиджу конкретно сьогоднішній день!

— О, — мама кивнула. — Це вже схоже на правду.

Телефон завібрував, знову написав Максим. Аліна завмерла, це погано, дуже погано. Тому що коли серце починає битися швидше від одного імені на екрані — це завжди погано. Вона відкрила чат.

Максим: "Тобі хтось допомагає вести сторінку?"

Що? Аліна насупилася, незрозуміла і надрукувала:

"Ні. Чому?"

Три крапки. Вони з'явилися майже одразу і зникли, знову з'явилися. Наче він теж не знав, чи варто писати. Нарешті повідомлення прийшло.

"Просто ти сьогодні якась інша."

Серце неприємно стиснулося. Інша, звісно інша, тому що вона взагалі не розуміла, що відбувається.

"В хорошому сенсі чи в поганому?"

Відправити. Очікування. Одна секунда, дві, п'ять, десять. Максим щось друкував, стирав, знову друкував. І нарешті написав:

"У сенсі, що сьогодні я вперше з того часу захотів тобі написати."

...

Світ навколо наче приглушив звук, навіть мама перестала щось говорити, навіть холодильник на кухні замовк. Принаймні так здалося Аліні.

Вона перечитала повідомлення. Перечитала раз, другий, третій.

— Мамо...

— Що?

— Якщо людина пише так...

— Що саме?

— Нічого.

— Аліно.

— Нічого!

Мама примружилася.

— Це хлопець?

— Мамо!

— Це точно хлопець.

Телефон завібрував ще раз. Це було нове повідомлення, але не від Максима. Знову з невідомого номера, але з того самого, що вчора їй писав:

"Слухай, я не знаю, хто веде твій акаунт, але передай цій людині, що вона щойно погодилася прийти завтра на зустріч випускників замість тебе."

Аліна завмерла і повільно, дуже повільно відкрила повідомлення. Ще раз перечитала його. Потім відкрила свій акаунт, останній коментар під новим постом і побачила відповідь, залишену від її імені всього кілька хвилин тому:

"Звісно прийду. Буду о 17:00 😉"

Аліна відчула, як холодок пробіг уздовж хребта, по-перше тому що завтра о 17:00 вона точно нікуди не збиралася. По-друге, тому що цей коментар написала не вона. А ще тому, що під відповіддю вже стояв новий лайк. Це був лайк від Максима. 🔥

І раптом під коментарем з'явилася ще одна нова відповідь від невідомого користувача:

"Чудово. Тоді нарешті познайомимося особисто."