Глава 22

Із прекрасної казки, я потрапила у суцільний кошмар... Моє життя наповнилося болем та стражданням... Я досі його безнадійно кохала... Вже пройшло багато часу, десь з два місяці, я перестала ходити до університету, бо не змогла б його там бачити... За цей час, мої почуття ще нікуди не зникли.. Проте серце і досі наповнене любов'ю і болем.. Мені так хотілось знову почути його голос, так хотілось, щоб він знову називав мене лялечкою або принцесою, знову обережно торкався до моєї талії. Знову дивився у мої очі посміхаючись.. Мені так цього бракувало... Цілими днями я просто лежала на ліжку, нікуди не виходила і дуже рідко їла... Моє життя вже немало сенсу, та й ніколи його не матиме... Мені було байдуже вже на все, тому моя доля була вирішена... Я ще раз подивилася на фотографію Макара, пообіцявши, що і далі любити його і знову вибачилася... Вмивши своє лице та зібравши себе в руки, я пішла на кухню до батьків і одразу ж заявила:
- Весілля переносимо на завтра...
- А як же твоє навчання? Ти ж казала, що аж через два роки? - здивовано запитала мама
- Я не хочу більше чекати... Чим швидше тим краще... А ви що хіба не раді?
- Доню, ми дуже раді...
- Але в мене є одна умова...Я хоча підстригти своє волосся під каре..
Мама кивнула головою на знак своєї згоди... Я хотіла позбутися свого волосся, а разом із ним всіх своїх спогадів... Кажуть, що після цього стає легше.. Одягнувшись я одразу ж поїхала до найближчого салону... Майстрині були трохи здивовані моїм рішенням, адже моє волосся було ідеальної довжини та й взагалі просто шикарним... Але я не хотіла його більше бачити... Я сиділа на кріслі, відчуваючи як потроху мої пасма зникають... Монотонним поглядом я дивилась у дзеркало.. Мої очі були такими ж пустими, як тоді у нього, коли він покидав мою кімнату... Моє серце ще боліло, але очі стомились від сліз тому й виглядали такими порожніми... Через деякий час, я поглянула на результат... Все так, як я і хотіла... Мої довгі локони валялись на підлозі.. Справу було зроблено, заплативши майстриням я поїхала додому... Мама сказала, що мені дуже пасує нова зачіска.. Пройшло так багато часу, а вони не змінилися.. Ця лицемірна посмішка нікуди не зникла.. Вони навіть не переживали за мене, коли я була у депресії... Але я не здивована... Це ж мої батьки, і я до них звикла.. Через деякий час, до нас приїхав Лука, він був настільки радий, що навіть підхопив мене на руки... Ну звичайно, він вже про все знає...
- Мила, я такий радий, що ми нарешті одружимося... Це весілля буде найкращим.... Я так тебе люблю...
Ні краплі щирості я не відчувала, а про взаємність я взагалі мовчу... Моє життя було спустошене, в все решту не важливо.. Я навіть дозволила йому, себе поцілувати... Одразу ж згадала про поцілунки Макара, такі ніжні та обережні, які з кожним разом ставали сміливішими... В той момент у мою голову прийшла божевільна ідея, я маю його побачити.... Знаю, що він не захоче мене бачити , проте я маю спробувати... Перед весіллям, я хочу побачити його в останнє... Знову вибачитися і сказати, що нікуди мої почуття не ділися... А потім просто побажати йому щастя, і зникнути з його життя, щоб ніколи не морочити йому голови... 
- Мамо, тату, коханий, я б хотіла у вас дещо попросити...
- Що саме, крихітко моя? - запитав Лука
- Сьогодні ввечері, я б хотіла зустрітися із своєю подругою... Завтра вона їде за кордон, тому ми з нею більше не побачимось... Хотілось би в останнє її обійняти...
Я ще й досі вправну брешу.. Настільки вправно, що всі  повірили мені і без вагань відпустила... Я переодягнулася у джинси і наважилась написати повідомлення Макару: " Знаю, що ти не хочеш мене бачити... Але будь ласка, ми маємо зустрітися... Це дуже важливо... Якщо ти ще досі хоч трошки любиш мене, то буду рада побачити тебе у парку, сьогодні ввечері... Чекатиму:(" На мій подив він дуже швидко переглянув це повідомлення.. Проте нічого не відповів... Надія помирає останньою, тому я всеодно вирішила туди піти... Макар чекав на мене... Моє серце знову забилося із скаженою швидкістю... А порожнеча в очах наповнилася сльозами,які я ледве стримувала. Хлопець одразу ж запитав у мене що трапилося? І для чого була потрібна ця зустріч? Я відповіла йому:
- Хотіла в останнє побачити тебе, щоб потім спокійно зникнути!
- Ти це про що? Ти кудись їдеш?
- Не зовсім... Завтра моє весілля...
- Хммм, а як же історія про два роки? Чи ти все ж кохаєш його?
- Ніі, ніколи і нізащо...
- То для чого тобі це весілля?
- Моє життя й так втратило сенс, нехай хоч батьки будуть щасливими і багатим ... А мені вже на все байдуже... Я просто прийшла сказати, що мої почуття нікуди не зникли... А ще побажати тобі удачі, будь хоч ти щасливий... Люблю тебе, прощавай...
Я втекла, просто втекла.. Моїх сил не вистачило на те, щоб знову почути його голос... Я не могла, мені було дуже важко... Сама згадка про весілля ятрила мені душу, а серце розбивалося вщент... Прощавай Макаре, попри все я буду і далі любити тебе... Ти допоміг показати мені себе справжню.... Я буду згадувати про шаурму та наші теплі обійми.... Я все збережу у своєму серці, обіцяю тобі... Головне, щоб ти був щасливим...