Глава 13

"Життя як у казці" Ці слова я повторювала цілий вечір, до того часу як заснула... Та й зранку ця фраза не давала мені спокою.. Згадуючи її, я тільки ніяковіла... А цей його поцілунок.. Чому я посміхаюся, згадуючи це все??? Невже я і справді вплинула на життя Макара так, що він почуває себе ніби в казці? Я цього не розумію... Але його слова здалися мені і справді щирими... Напевно найщирішими за все моє життя, яке було сповнене брехні і фальшу... Згодом моя посмішка набрала тільки значних обертів... Я отримала повідомлення від Макара:
- Лялечко, з нетерпінням чекаю нашої зустрічі:) 
Я знову раділа як дитина, що отримала цукерку... Я не знаю, що зі мною коїться... Інколи, просто не впізнаю себе, все це дуже дивно для мене... Та чомусь і душі я відчуваю, що саме так і має бути... Тому хоча раз у житті довірюсь своїм інстинктам, а не наказам інших людей..  Настрій був настільки класним, що за звичкою знову одягнула свою улюблену сукню, зробила макіяж та спустилася на кухню... На мене вже чекав Лука... І чому я не здивована?  Хлопець знову посміхався... Як же ж він бісить мене..
- Мила, маєш чудовий вигляд... Снідай, а тоді поїдемо...
Я кивнула головою... Не хотілось псувати свій настрій через цього придурка... Поснідавши я сіла у машину Луки і ми вирушили... Мені пощастило, він нічого не питався у мене... День і справді чудовий... От якби Лука взагалі сьогодні не з'являвся, то б все було ідеально... Але як то кажуть, не буває веселки, без дощу.... Через кілька хвилин ми були біля університету... Я вийшла з автомобіля, і відчула як Лука взяв мене за руку... У моїх думках одразу ж пролунало: "так ані руш... Кістки прибрав" хоча насправді я чекала, що буде далі...
- Я заїду за тобою після пар..
- Та я могла і прогулятись... Погода чудова...
- Ні, бо ми одразу ж поїдемо до мене на вечерю... Мама хоче поговорити з тобою про сукню ... Тому до зустрічі..
Лука хотів поцілувати мене у щоку, але я ухилилась і одразу ж попрямувала  в сторону університету... Мої думки були переповнені різними образливими словами... Я настільки задумалась над цим, що не помітила як наштовхнулася на Макара... Хлопець спіймав мене і встиг помітити мій роздратований вигляд:
- І хто вже встиг розізлити тебе, принцесо?
- Та це не важливо...- мило посміхнулась я і забула про всі свої думки до цього...
Макар також посміхнувся.. А потім запитав:
- Вчора ми не змогли прогулятись... Може сьогодні надолужимо
Я була вже ладна погодитись та вчасно згадала про слова роки... Тому засмутившись відповіла:
- Вибач, сьогодні теж не зможу... Сімейна вечеря:(
- Лялечко не засмучуйся.. Ми ще обов'язково прогуляємось...
Після своїх слів він знову ніжно поцілував мене у щоку, ніби заспокоюючи... Мені і справді стало легше. Я попрощалась із хлопцем і побігла на пари...
Я вже починаю звикати до такого життя... Кожного дня відвідувати університет і бачитися з Макаром. Шкода, що це все може закінчитися.. А якщо ще мій план провалиться, то доведеться жити в справжньому пеклі.. Разом із Лукою, та з моїми та його батьками, які обов'язково будуть нас відвідувати... Вже уявляю задоволені обличчя моїх батьків на фоні їхньої фірми... Ну чому, комусь щастить, а хтось повинен відбувати кару... Але можливо все буде не так.. І я зможу змінити свою долю:)