Глава 13

Вікторія

Сушу волосся. Фен гудить на всю ванну кімнату та так сильно, що здається  перебиває мої думки цим звуком. І про що я кмічу? Звісно, що про вечір. Метикую, як цього вродливого бабія закохати у себе.

У нього зараз до мене лише одне почуття – бажання розважитися у ліжку. Але цього він не отримає. Сьогодні моїм "щитом" стануть критичні дні. Не почне він же перевіряти, чи є вони чи нема.

Вимикаю фен та дивлюся на себе. На мені не надто яскравий макіяж, але вдало підкреслює очі та губи. Звісно я не з тих дам, які люблять собою хизуватися, але визнаю, що якби була чоловіком, то б із такою "замутила". Хоча якщо згадати мій полинний характер, то цілковите фе…

Яка уже є. Тут нічого не пороблю, але одночасно дивуюся - у кого я така противна? Мама спокійна та цінує традиційні сімейні цінності. Батько такий самий, а я… Наче зозуля у гнізді лелек. Маю протилежні погляди на життя.

Коли одягаю чорну сукню, то приходить чергове повідомлення від Івана. Я відкриваю його:

- Я трішки запізнюся.

- І чому? - питаю я.

- Виникла одна халепа.

- Яка? Призначив на один час побачення двом дівчатам? - вирішую трішки "постартувати" до нього.

- Ні, - приходить суха відповідь.

Я стискаю плечі. Ну запізнюється, то запізнюється. Не біда.

- Як прийдеш до закладу, то скажеш моє прізвище - тебе проведуть за потрібний столик, - приходить ще одне повідомлення, та він виходить із "онлайн".

Либонь, у нього дійсно якась халепа.  Він так бідкається та одночасно боїться, що наша зустріч може не відбутися. Це дуже добрий знак. Значить я на правильному шляху.

Тому не спішу. Поволі збираюся, а через пів години виходжу з квартири. Ліфт у черговий раз не працює. Щось учора до нього дивилися майстри, але нічого путнього не зробили. Кнопка горить червоним.

Спускаюся сходами. Двері Олександра минаю швидко, бо хто знає - ще знову вискочить та буде мені розповідати, що кохає чи подібне. На щастя, опиняюся на першому поверсі без пригод. Йду на стоянку. Думаю взяти авто, а далі відкидаю цю гадку в сторону. Замовляю таксі, а поки його чекаю, то листуюся зі Зоєю. У моєї подруги нічого нового - робота, дім, а також думки про весілля.

Тим часом опиняюся у закладі "Маніль" та чекаю на Івана. Ми домовлялися зустрітися о восьмій вечора, а я приходжу о дев'ятій та не застаю його. Утім нічого - телефон не дасть мені засумувати.

Чекаю на Івана. Гортаю соціальні мережі, які не мають кінця, але варіантів нема. Книжку ж не сяду читати. Але через хвилин п'ятнадцять набридає телефон. Кладу його у сторону та п'ю вино, яке приносить офіціант. Воно солодке та міцне. Від декількох ковтків одразу починає "нести", але через хвилин десять попускає.

Одночасно стрілки годинника невпинно біжать до десятої вечора, а Івана досі нема. Це починає мене злити. Що це за неподобство? Чоловіки повинні чекати дівчат, а не навпаки. Роблю ковток та беру смартфон. Пишу Івану:

- Ти де? Тебе не вчили, що так спізнюватися не можна? Якщо через п'ятнадцять хвилин не з'явишся, то я буду йти.

Відправляю гнівне повідомлення. Утім відповіді не отримую. Іван забиває на мене! Я шокована. Він серйозно?

Набираю повні легені повітря. Намагаюся заспокоїтися. Ще жоден парубок на цьому світі не змушував мене чекати, а тут… сиджу фактично півтори години, а він навіть не відповідає. Це цілковите свинство. Серйозно!

Розплачуюся за вино та йду додому. Вечір зіпсований, що аж навіть противно від цього, а всередині народжується розчарування. Іван негідник!

Випихаюся на вулицю, де викликаю таксі, але з останнім все не дуже добре. Водій якогось чорта приїжджає на паралельну вулицю, та мені приходиться йти туди ніжками. Дорогою чортихаюся. Щось мене огортають одні халепи, а тут до всього спину прошиває знайомий голос, на який обертаюся та бачу п'яного у соплі Олександра. Ще цього не вистачає для повного «щастя».

- Куди спішиш? - питається він.

- Додому, - відповідаю та розвертаюся, щоб йти, але сусід наздоганяє мене та схоплює за руку зі словами:

- Ти нікуди не підеш.

Його рука неймовірно сильно стискує моє зап'ястя, що я аж скрикую. Хочу висмикнути її, але не виходить. Олександр не бажає відпускати, а тільки посилює свої дії.

- Мені боляче, - говорю я. - Пусти мене!

- Не пущу, - мовить він та притягує до себе. Відчуваю, як від нього тягне горілякою. Від цього "аромату" мене вивертає.

Я намагаюся опиратися, але дії марні. Що можу зробити проти міцного парубка, який загортає у свої стальні обійми? Тільки пищати, мов миша у лапах кота.

- Олександре, це не смішно! - обурююся, відвертаючи голову. - Зовсім! Пусти мене!

Але брюнет не чує. Він тільки сильніше сковує мене, його руки нахабніють, а через мить притискає до цегляної стіни та заглядає в очі. А що кажуть останні - там сидить страх. Дикий страх, мов у кролика, який опинився сам у лісі в дощову погоду, а довкола ходять голодні лиси та вовки.

Побоююся свого сусіда, який дивиться на мене шаленими та п'яними баньками. Він може вчинити все, що завгодно… Боюся. Не уявляю, що можна від нього чекати.