Глава 12

Іван

Дні минають однотипно. Ірина підозріло затихає, а автівку перевзуваю у нову гуму та нині ганяю містом. Годинник показує восьму вечора, а календар дає зрозуміти, що  сьогодні четвер. Сьогодні маю зустрітися з другом, який учора приїхав із Німеччини. Пів року там сидів - був у відрядженні, а нині нарешті вдома та чекає мене у барі.

А я, як на зло, потрапляю в затор, який настільки сильний, що десь за годину автівки проїжджають десь метрів сто. Тому нині гнівний, мов якась голодна собака.

А тут ще Вікторія пише. А що щодо цієї кралі? Я майстерно ігнорую її. Не дряпаю першим, а також відповідаю через годину чи дві. Це роблю спеціально, аби вона хвилювалася та злилася на мене. Утім більшу помсту планую на завтра - пересплю з нею та одразу попрощаюся. Планував звісно більше розваг, але дівчина озлобила своєю поведінкою. Тому отримає справедливе покарання. Буде знати, як таке виробляти.

Хоча самому від такого трішки сумно. Думав розтягнути її на де кілька тижнів, а тут… Утім, хто їй винен.

Відписую кралі та кидаю телефон у сторону. Дивлюся на дорогу. Затор не думає розсмоктуватися, а якось навпаки - він лише стає сильнішим. Мої нерви на грані. Ще трішки та вони порвуться. Починаю в голові сваритися на жахливу транспортну розв'язку. Звісно зрозуміло, що дороги міста п'ятдесят років тому не проєктувалися для такого потоку, але можна було з цим щось зробити.

Закочую очі та радію, що зрушуюся на п'ять метрів. Дивлюся у дзеркало. За мною такі самі осатанілі водії. Переводжу погляд вперед і чую телефон.

На екрані блимає невідомий номер. Беру його та відповідаю:

- Слухаю.

- Привіт, Іване.

Ірина. Ця дурнувата знову вирішує нагадати про себе. Невже вона не розуміє, що між нами нічого не може бути? М? Невже така туга? Та да… Коли з нею мав пристрасні вечори та ночі, то помічав, що вона далека… Зовсім не товаришує з головою, а думки, які там виникають - без коментарів. Випадок із моєю автівкою це у черговий раз підтверджує.

- Чого тобі від мене треба? - питаю я та одночасно просуваюся ще на метр вперед.

- А ти ніби не знаєш.

Хмикаю. Звісно тямлю, що вона бажає, але хай має совість. Але озвучую їй наступне:

- Хочеш мені оплатити колеса, які проколола? Кралю, ти знаєш, що вони мені обійшлися вельми дорого?

- Усе через почуття, - прорізає моє вухо така коротка відповідь, яка змушує мене криво усміхнутися та випалити:

- Почуття? Ірино, ти дійсно якась дурнувата. Між нами нічого не може бути. Тому перестань мені набридати.

Але навіть такі слова не змушують сіру речовину білявки трішки рухнутися. Вона вперто говорить своє. Не чує мене. Абсолютно.

- Приїжджай сьогодні до мене. Я влаштую нам романтичну вечерю.

Я так лихий через той чортовий затор, а тут ще вона зі своїми десятьма п'ятницями на тиждень.

- Ірино, ти справді не можеш втямити, що між нами нічого не може бути? Чи ти спеціально мене дракониш подібним?

- Я хочу поновити стосунки.

- А я не бажаю.

- Іване, не відмовляй мені! - раптово підвищує голос.

- А то що? Знову колеса проколеш? Іринко, якщо ще раз таке вчиниш, то я заявлю на тебе в поліцію! І навіть не візьму до уваги, що ти сама виховуєш дитину!

Вона починає, щось балакати у відповідь, але я вибиваю. Більше не бажаю слухати цю божевільну, яка спокою не дає. Знову телефонує, але ставлю на беззвучний.

Лише через годину потрапляю до бару, де на мене чекає Мирослав. Брюнет палить кальян. Дим огортає простір навколо. Попелястий туман пахне яблуком, який залізає мені в ніс та приємно лоскоче. Навіть з'являється бажання самому затягнутися, але це тільки секундний порив, який можна прирівняти до вітру. Коли останній зникає влітку, то стає спекотно, а тому після того нападу у моїй голові випаровується таке бажання.

- Ти де щезнув? - мовить він. - Де пропав?

- Та затори, - сідаю напроти нього.

- Жах, - хитає головою. - Значить пити не будеш?

- Завтра на роботу.

- Ось таке воно життя - завтра на роботу.

- Твоя правда. Але не кожного ж дня напиватися, - дивлюся на червону кальяну чашку.

- Ага… Чи може щось хильнемо? До часу ночі далеко…

Задумуюся… Не маю бажання, а далі махаю рукою та годую себе думкою: лише один раз живемо. Якщо нап’юся, то замовлю таксі.

Так і відбувається. Все починається з одного келиха, а там допиваємо другу пляшку. Наші язики ледве говорять інформацію, яку видає мозок.

- Іване, завтра у мого друга день народження - туса буде ульотна, - уже переходить Мирослав на цигарки. - Го зі мною. Там буде до біса гарних дівчат.

- Завтра… А давай, - тримаю в руках келих, а тут згадую про Віку. - А, ні… Не зможу. Завтра у мене здибанка з одною примхливою лялькою.

- То перенеси, - пропонує він.

- Ні, - хитаю головою.