Глава 11

Вікторія

Наступний день пробігає одночасно повільно та швидко, але при цьому вельми насичено. На роботі завал - не встигаємо за строками. Тому Віта бігає, мов скажена, показує всім усі свої психи, а до всього скорочує працівникам обідню перерву на пів години, що взагалі жахливо. Але навіть за такий короткий час Катя встигає розповісти, чому начальниця учора ледь не звільнила Валерія.

- Коли ти зникла, то з'явилася Віта, - п'ємо ми з Катею каву біля офісу. - Вона була дуже злою... Ну просто з очей іскри сипалися, що якби перед нею б лежала копиця сіна, то вона б спалахнула, мов шалена. Проте справа не у цьому. Вітка почала шукати Валерія, бо він мав завершити серйозний вузол роботи, і начальниці він був потрібний. Проте коли не знайшла його на робочому місці, то вона стала панікувати та питати, де Валєра. Ми то звісно знали, що він до Олі пішов...

- І? Невже сказали?

- Ні, - махає головою. - Ніхто не здав Валєрчика. Хотіли його повідомити, що його шукають, але Віта знайшла його раніше. Він у бухгалтерії цілувався з Ольгою.

Я хитаю головою. Ситуація кошмарна. Нема нічого найгіршого, аніж потрапити під час такого на очі нашій начальниці.

- Сильно кричала?

- Стіни рухалися, - говорить Катя та підходить до сміттєвого бака, щоб викинути стаканчик, який неймовірно швидко спорожнює. У мене тут ще половина лате парує. Як вона п’є таке гаряче?

- Навіть слів не можу знайти, щоб якось прокоментувати це, - обпікає напій мені язик, і тут перед очима бачу Віту, а скоріше її автівку. Одночасно зиркаю на годинник. У нас ще є десять хвилин на обід, а тому спокійно стоїмо.

На щастя, начальниці до нас нема жодного діла. Вона пролітає, мов ракета, що аж відчуваю вітер від неї.

- Але добре, що вона нікого не звільнила, - дивлюся на свій манікюр.

- Валерій попри таке, то чудовий працівник...

- Це точно, - протягую я. -А в мене учора, коли ти поїхала, то ще ті веселощі були...

Тягну я, щоб спеціально на подругу нагнати інтригу, що зі свого боку діє. Катя викочує на мене очі, які стають схожими на п'ять копійок. Цікавість роздирає брюнетку, а її вуста, які сьогодні мають колір спілої смородини, питають:

- Невже Іван повернувся через декілька годин та перевірив?

Ну це вона заганяє. Той бабій, мабуть, поїхав до іншої дівки розважатися. Даю тисячу гривень, що у нього я не одна... У тому дорогезному смартфоні до чорта телефонів інших дівчат, які готові перед ним впасти на коліна та молитися, мов на святого, який має їх вилікувати від якоїсь дуже страшної недуги.

Одночасно з різнобарвного океану думок випливає наступне - а чому деякі представниці прекрасної статі так перед ним стеляться, а потім обурюються, що їх кинули?

Ну значна частина, то через юність таке чинить, а чим тоді керуються дами, яким не двадцять років? Невже кохання так вражає їхні серця? Чи може статки цікавлять? Либонь, що так.

Хоча скажу від себе наступне  - йому дійсно важко опиратися. Уміє затягувати до ліжка. Тому і хочу покарати, але за тих дівчат, яких сам зваблює та кидає.

- Ні, - відповідаю подрузі. - Мене якогось чорта став домагатися сусід. Перестрів на сходах, почав ревнувати та мовити про почуття.

- Ого, - роззявляє рота подруга. - Серйозно? Це отой Саша, що тобі постійно підморгує? Да?

Схвально махаю головою та згадую той момент. Це просто якийсь дитячий садок. Зупинив та став качати права. Таке щось...

- І що він говорив? - допитується Катя.

- Десь побачив, як Іван виходив із моєї квартири та став випитувати, хто це. Розіграв мені цілу виставу, мов я його дівчина...

Катя усміхається, а далі чомусь згасає. При тому стає дуже сумною, мов на похороні стоїть.

- Щось не так? - запитую я.

- Та ні, - підіймає вона очі. - Просто якщо говорити чесно, то мене беруть заздрощі. У тебе таке насичене життя, а я живу як Попелюшка. Вдома тільки чую - хочу їсти, де мої шкарпетки, мамо почитай казку та подібне... Таке мене щось останнім часом сильно втомлює.

- Бо тобі треба відпочинок, - кажу я. - Я вже про це говорила. Тебе зцілить море та сонце.

- Напевно, не в цьому житті, - сумно зітхає вона, а я викидаю стаканчик.

- Я б на твоєму місці сказала чоловіку, що тобі треба відірватися від реальності.

Катя стискає губи та називає свою звичну проблему.

- Його мама буде шокована, якщо я скажу, що мені треба відпочинок наодинці.

- Оце тобі не пощастило зі свекрухою...

- Не те слово, - сумно промовляє вона. - Проте зараз варто йти працювати, бо ще від Віти влетить.

Ми йдемо до робочих місць. Одночасно я перевіряю чи нема сповіщень на смартфоні. Ніхто не пише. Від цього сумно. Очікувала, що Іван закидатиме, але він мовчить, мов отой карась. Тому відкриваю листування з ним та дряпаю:

- Привіт, як справи?

Коли заходимо до кабінету, то мені приходить коротке сповіщення від Івана.