Глава 10

Іван

Виходжу з квартири Віки. Такий злий, що здається з вух валить стовпом пара. Але я вже нічого з цим не зроблю. То ж не стану казати подрузі:

- Агов, у нас тут взагалі справи дорослі. Ти не можеш якось самоліквідуватися з малим?

Підходжу до ліфта та тицяю на кнопку. Чекаю. Утім і тут якась тарапата. Починає блимати червоним. Блим, блим, блим…

Голосно цмокаю. Не треба бути великим вченим, щоб втямити наступне - не працює. Ще цього мені не вистачає для повного щастя. Розвертаюся та йду сходами. Ну спускатися з чотирнадцятого поверху, то це не підійматися. Грію себе такою гарною думкою.

- Вікторія, вдома? - чую голос, коли спускаюся на поверх нижче. Я повертаю голову. Питання мені ставить невідомий хлопець. Лупаю на нього та відповідаю:

- Так, а що?

- Нічого, - стинає він плечима, а я йду. Тупцюю тими клятими сходами та кляну того сусіда Клари чи Каті… Я вже не пам’ятаю її ім'я. Але яка різниця. Мене тільки Вікторія цікавить.

Ну нічого в п'ятницю все розгортатиметься за моїм сценарієм, а у мене немає таких друзів, які серед вечора припруться з проханням переночувати.

Коли опиняюся на дворі, то тут трошки прохолодно. Пробирає до кісток. Уже відчувається, що осінь стоїть на порозі та безпардонно дихає у потилицю.

А якби не погодився на пропозицію Вікторії, то б нині займалися дечим цікавим. Так! Мене ніяк не попускає! Зараз відчуваю себе вулканом, якого розбудили, та він плюється лавою у різні сторони! Треба час, щоб заспокоїтися.

Визріває одна думка. Виймаю телефон із кишені та телефоную Михайлу.

Слухаю сірі гудки, які перериває його веселий голос та музика, що розливається на фоні.

- Іване, привіт! Ти вчасно нагадав про себе. Саме думав тобі набридати. Давай до нас на вечірку! Без тебе тут скучно!

- Ну це ясно, що без мене сумно, - сміюся. - Без моєї персони жодні веселощі будуть похорон нагадувати.

- Та не перегинай так палицю! Не набивай собі сильно ціну. Не дуже люблю коли ти до такого вдаєшся.

- Ой, ой… Яка біда. Краще кажи куди їхати.

- Зараз повідомленням скину. Чекай, ти ж наче казав, що якусь кралю неземну підчепив? Невже з твоїх цупких рук вирвалася та послала тебе під три чорти?

Сміюся. Від мене ще жодна не тікала. А Зоя? Вона скоріше якась неправильна. А при тому чув краєм вуха, що начебто заміж уже збирається, а тому вже все одно на неї.

- Не послала. Просто плани змінилися.

- Буває, - каже друг. - Ну тоді чекаю на тебе! Тут уже деякі гарнюні пташечки хочуть познайомитися з тобою.

- Ммм… Навіть так. Передай їм, що я вже у дорозі. Хай готуються.

- Обов'язково, - гигоче товариш.

Мій настрій різко зростає. Не біда. Якщо не Вікторія, то інша. Не велике нещастя. Зі загадковою француженкою в п'ятницю розважуся, а нині поїду та гарно розслаблюся. Скину зі себе напруження, яке на мене наклав сьогоднішній день.

Чекаю повідомлення від товариша, як чую з будинку хтось виходить. Я розвертаю голову та бачу Вікторію з подругою. Ховаюся за дерево та прив'язую до них очі.

І для чого вони вийшли? Намагаюся розчути їхню розмову, але тут з'являється авто. Оранжеві шашечки говорять, що це таксі. У нього сідає подруга Віки з дитиною. Вони щось балакають одна одній, і авто їде, а моя лялечка забігає до будинку.

У мене змішані емоції. Відчуваю себе обдуреним. Не знаю чому, але переконаний, що мене нахабно надурили, обвели навколо пальця, як малу дитину.

Віка спеціально мене покликала до себе… Негідниця! Мене огортає у свої обійми істеричний сміх. Є дике бажання наздогнати цю брехливу дівицю та запитати:

- Невже подружку перестало заливати???

Але стою на місці. А чому? Не варто кидатися у вир емоцій. Якщо вона це зробила спеціально, то яка у неї мета? Погратися зі мною? Ммм… Не на того нападає.

Тепер тямлю чому в неї така поведінка грайлива та одночасно незалежна. Перетнувся зі стервою, яка вважає себе королевою.

Хах… Ну, Вікторіє, хочеш гратися, то пограємося! І як спочатку не втямив, що ця дівиця така. Видно її задок мені очі затьмарив!

Стою, мов баран на полі у грозу. До злості, додається гіркота від того, що Вікторія чудить щось неясне. Настрій кисне, як молоко, що не поставили у холодне місце.

Лупаю очима, і тут приходить повідомлення від товариша з адресом клубу. Розваги... Щось у мене для цього зникає бажання. Дійсно. Волію лише одне - поїхати додому та все.

Тому відписую товаришу, що нічого не вийде.

- Ти серйозно? - пише Михайло.

- Змінилися плани.

- Знову? Невже та краля намалювалася на горизонті?

- Так, - брешу я.

- Ясно. Тоді гарного вечора, але мої дівчатка вже засмутилися, що ти не приїдеш.

Я не відповідаю. Ховаю телефон до кишені та наступні п'ять хвилин тиняюся під будинком Віки. Не знаю для чого це роблю, але далі викликаю таксі та їду до свого дому.