Глава 9

Вікторія

Нарешті двері за Іваном зачиняються. Я з полегшенням виштовхую повітря з легень.

Все ледь не зірвалося у прірву. Стояла на грані, але мій план спрацював. Катя прийшла дуже вчасно та не дала йому зайти далі. А якби забарилася хоч би на п'ять хвилин, що могло трапитися? Не знаю… Либонь, якось би стала опиратися.

Але не можу не визнати, що справу зваблення тямить. Чортяка!

Натискав на потрібні кнопки. Я вже не кажу, як цілується. Не хочеться цього визнавати, але таких вправних ще не зустрічала. Від Івана дійсно мурашки бігали…

Утім це лише хвилинне затьмарення. Нині його немає. Повертаюся на кухню.

Катя сидить за столом, а коли бачить мене, то киває:

- Пішов?

- Ага, - сідаю напроти неї та помічаю, що стіл чистий. Подруга вже встигла прибратися.

- Ну розповідай, що було.

- Може вина? - пропоную я, бо від пережитого хочеться, щоб трішки голову задурманило, що аж не витримую та дістаю бокали, не чекаючи відповіді.

- Трішки, - бачить, що відмовлятися нема сенсу. - Я вчасно прийшла. Ледь не застала секс серед тарілок із борщем?

Я давлю посмішку. На мить уявляю, як це виглядало з боку. Смішно та грішно.

- Ага, - розливаю спиртне по бокалах.

- Вікторіє, ти дійсно бавишся з вогнем, - бере свій келих Катя.

- Усе ж добре. Нічого "такого" не сталося. Трішки пообіймалися та поцілувалися. У цьому нема нічого лячного. При тому перший крок я зробила. Він тепер не тільки думатиме про мене, а мріятиме. А чим більше чоловік думає та хоче жінку, то…

Спеціально не договорюю, бо хочу почути чи Катька вловлює сенс моїх слів.

- То що? - бринькає оченятами.

- То більша ймовірність того, що він закохається, - додаю я, роблячи маленький ковток.

- Диви сама не закохайся, - знову застерігає Катя, і цим злегка починає дратувати.

- Не грозить… Краще скажи, як він тобі?

Подруга спирає голову на руку, закочує очі та насуплює губи:

- Якщо оцінювати чисто зовнішньо - то вродливий. Видно, що підкачаний, а не суповий набір.

Я вибухаю сміхом. Суповий набір! Гигочу від цього, що аж починають крапати сльози.

- Хоча, на мою думку, найгірше коли парубок, як пончик… Звісно я нічого не маю проти людей, що мають зайву вагу. Просто кажу загальну думку.

- Ну природа не обділила Івана, а ще які думки маєш?

- Видно, що хтиве, - робить ковток. - Очі… Немов у шолудивого кота, який тільки шукає кицьку для розваг.

- І тому цього кота треба провчити.

Катя хитає головою, про щось задумується та питає:

- Я правдоподібно розповіла історію?

- Нормально, - згадую той момент. - Хоча про сусіда ти вже сама вигадала. Можна було без нього.

- Ну це вже моя фантазія пішла у шалений танець та створила такого колоритного персонажа…

- Це да…

Сидимо у тиші наступні п'ять хвилин. Тягнемо вино. Я повністю відходжу від Івана. Його поцілунок на вустах зникає, палкі обійми згасають, а в носі вже не відчуваються парфуми.

- І що будеш далі робити? - відсуває Катя келих у сторону.

- Він хоче затягнути мене до того закладу.

- І як ти там будеш викручуватися? Я туди вже не зможу прийти та все зірвати.

- Далі стане простіше, - кажу впевнено. - Буду листуватися з ним, гратися, заходити за межі… Одним словом – усе буде ок.

-  Сподіваюся, що у тебе все вийде…Я вже, мабуть, буду йти, - промовляє подруга. - Пізно, а завтра на роботу.

- Твоя правда, - дивлюся на годинник. Чорні стрілки показують, що пора не рання. Пора класти голову до подушки.

Поки Катя замовляє таксі, то я допиваю вино, і одночасно кайфую, що так все Івану обламала. Хотів одне, а отримав дулю з маком. Ну буде знати, що інколи всі події крутяться не навколо нього, а можуть складатися не найкращим чином.

За мить спускаємося у ліфті. Проводжу Катю з Максимом. Білявий хлопчик тримається за руку та позіхає. Хоче спати. Інколи мило спостерігати за чужими дітьми. Вони такі цікаві.

- Через двадцять хвилин будемо вдома, - мовить подруга хлопчику, і двері відчиняються. Ми вже на першому поверсі.

Виходять Катя зі сином, а я тягнуся за ними, а коли опиняємося біля таксі, то кажу:

- Щасливо. Напиши, як приїдете. А завтра чекаю розповідь про Валєру та Віту.

- Добре, - сідає в авто. - Там таке, що на час вистачить говорити.

- Інтригуєш, - усміхаюся я. - Максиме, пока!

Але шестирічний син подруги вже дрімає та не чує мене.

Авто від'їжджає, а я махаю, аж поки воно не зникає з поля зору, а там йду до квартири. Зараз заховаю борщ, подивлюся, що там сорочка та до ліжка.