Глава 6

Іван

Запрошує до себе додому? Обіцяє червону сукню? Невже все-таки має її? Ця дівчина цілковита загадка. Щось таке колотить, але мені імпонує. Це під шкіру насипає жару.

Брюнетка, мов… Тут задумуюся з чим чи ким її порівняти? Ну вона точно не щучка. Скоріше якась непокірна та хитра пантера, яка ще до всього обожнює гратися.

- Значить ти мені набрехала? Маєш червону сукню? - пишу їй та надсилаю.

Із усмішкою чекаю на відповідь. Вона приходить.

- Трішки обманула. А це має зараз сенс? Як тобі моя пропозиція?

Читаю, чухаю задумливо підборіддя. Я начебто не проти, але думаю в закладі набагато краще проведемо час. У нас там замовлений столик в окремій кімнаті. Тому щось я поки не знаю…

- Спокуслива пропозиція, але гадаю, що краще піти до ресторану.

Вікторія читає. Виходить із "онлайн". Невже образилася? Хочу вже класти телефон на стіл, як вилазить:

- Le meilleur moyen de lutter contre la tentation c’est d y ceder.

Знову Вікторія береться за своє. Грається у загадкову француженку. Копіюю незрозумілі слова та вставляю у перекладач: найкращий спосіб побороти спокусу - піддатися їй.

Навіть так. Хм… Хитрими словами просить здатися. Чи може стояти на своєму? Думаю. Голосно стукаю пальцями по столу. Не хочеться мені бути на повідку, але з іншої сторони вперше стикаюся з таким явищем. Тому вирішую підкоритися.

Хоче до себе додому, то нехай. Але боюся, що все почнеться ще з порогу. Хоча, либонь, сама цього бажає. Тому виконаю її примху.

- Піддаюся, - пишу коротке.

- І що бажаєш на вечерю? - виплигує таке.

- А ти будеш готувати?

- Можу спробувати.

Я сміюся. Куховарити вона буде. Смішна, але я не можу, щоб не пожартувати, а тому дражню її.

- А давай борщ. Давно не їв його.

Розумію, що таке моє повідомлення цілковите знущання з дівчини. Барану ясно, що не буде  робити такого. Гигочу з неї, але відповідь змушує мої брови злетіти догори:

- Буде тобі борщ.

- Станеш зараз його варити? - друкую їй.

- До десятої чотири години. За цей час можна не тільки борщ зварити, а навіть цілу гору вареників наліпити.

- Давай без вареників. Я взагалі щодо борщу пожартував. Можна суші замовити та не перейматися нічим. Краще одягни звабливу білизну.

- Мені не складно зварити борщ, - надсилає таке Вікторія разом зі смайликом.

- Як хочеш відписую я. Але все одно головною стравою станеш ти.

- Безумовно, - надходить від брюнетки, а далі вона надсилає мені свій адрес.

Вікторія живе на краю міста. Трішки далеко, але нічого. Я встаю та покидаю свій кабінет. Поки поїду додому - переодягнуся та прийму душ. Мабуть, варто буде купити їй квіти чи може… Ні, на більше вона поки не заслуговує. При тому я ж їду її карати. Хто мені сорочку обляпав кавою?

Тому цінніші подарунки почекають. Виходжу з офісу, розміреними кроками прямую до автівки, як перед очима з'являється знайома фізіономія. Білявка зиркає на мене. Я хочу обминути її, але вона своїм тендітним тілом загороджує мені дорогу. Тому беру за плечі та відсуваю в сторону.

- Іване, я тобі не лялька! - гримає Іра. - Ти маєш мене вислухати!

Зупиняюся. Обертаюся до неї. Ця божевільна зовсім уже тю-тю… Невже знову буде мені розповідати, що я батько її сина? Тест ДНК ще три місяці тому все дав зрозуміти - малий не мій. Утім Іринка періодично, як сьогодні, прибігає до офісу та співає наступне:

- Іване, я тебе кохаю!

- І що? - питаю я.

- Хочу стосунків! При тому я на тебе ображена! Ти мене нахабно кинув!!!

Закочую очі. Бісяча вона - ну просто капець. У мене вже терпець уривається пояснювати їй все культурно.

- А я хочу потрапити у рай, де довкола мене цнотливі дівчата танцюватимуть сальсу.

Ірина стискає свої тонкі вуста, а я закусую щоку. Чекаю, що її брехливий ротик скаже. Цікаво неймовірно, що ця дівиця ще вигадає. Фантазія у неї неймовірна. Їй, мабуть, варто книги почати писати. Таке може вигадати, що Стівен Кінг віддихає.

- Не смішно, - стартує мовити вона. - Я прийшла до тебе з чистими словами, а ти так їх плямуєш!

Ооо… Починає психувати. Підвищує голос. Я озираюся чи нікого нема поряд, а коли повертаю голову до неї, то через злість, яка вже сидить у горлі та здавлює його, кажу:

- Іриночко, ти можеш від мене відчепитися? Ти ж не дурна дівка та розумієш, що між нами нічого не може бути.

- А ті ночі, які мали? - скрикує вона. - Невже нічого не значать!

Тупає ногою та ставить руки в боки, мов якась зла баба на городі.

- Іване, як мені достукатися до твого серця???

Смішна. Знаходить до чого стукати. До серця! Від цього всередині наростає сміх, який підіймається до моїх вуст та накриває цією емоцією. Це не сильно подобається колишній коханці, яка своїми руками чіпляється за мою сорочку. Чую, як дорога тканина тріщить. Ще зараз як репне…