Глава 5

Вікторія

Спеціально цілую його та прощаюся французькою. Треба добряче запам'ятатися. Щоб до вечора мав думки лише про мене.

Відчуваю спиною, як дивиться у слід. Так має бути.

Хитро усміхаюся та заходжу в офіс, де вітаюся з охоронцем та йду до ліфта. Метикую, що маю робити далі, але раптово перериває Валерій - мій колега.

- Привіт, нарешті ти на роботі, - каже він. - Там трошки наша відьма біситься, що тебе не було.

- Я вчора попереджувала, що у мене вранці справи, - відповідаю йому. - Тому хай не перевертає все догори ногами. Я виконаю свою роботу.

- Угу, - відказує блондин, та цієї миті приїжджає ліфт. Ми заходимо у нього та підіймаємося на десятий поверх.

Я продовжую думати про свій план зваблення, як знову перепиняє колега:

- І хто тебе такий на роботу підвозив? Невже він був твоєю ранковою справою?

- А хто тобі сказав, що то він? - жартую з Валерія.

- Смішно, - розуміє він мій гумор. - Так, хто той незнайомець?

- Ой, довга історія, - махаю рукою. - Нічого особливого… Чекай, а ти звідки знаєш?

- Бачив із вікна, - усміхається він. - Мене марка авто зацікавила, а далі ти з нього вилетіла. Вся така розпашіла та усміхнена. Гарну нічку провела? Я маю рацію?

Нічка… З Іваном я точно не маю наміру спати. Тому навіть не стану уявляти, як з ним може бути шалено у цьому плані. Хоча якщо він вклав у своє червоне ліжко величезну кількість дівчат, то погано з ним не може бути та…Вікторіє! Стоп! Не думай такого! Розпустилася!

- Валерію, це просто  знайомий, який мене підвіз. Тому не вигадуй нісенітниць.

- Ой, ой… Віко, ти мене обманюєш. Але як хочеш…

- Ти краще мені скажи, що робив у Олі в бухгалтерії, - зиркаю на нього. - Ти мене тільки міг побачити з того кабінету, а якщо точніше з її затишної комори…

Валерій опускає очі. Усі в офісі знають, що у нього палкий роман із тою дівчиною, але вони це "приховують" від усіх. Не хочуть признаватися, що у них кохання.

- Скажу, що там робив, якщо зацвірінькаєш мені на вушко, хто тебе підвозив, - шантажує колега.

- Який ти зануда, - говорю я, та ліфт нарешті приїжджає на потрібний поверх.

Нас одразу зустрічає начальниця - Віталіна Артемівна. Ця сорокарічна жінка з чорнявим волоссям та гострими рисами обличчя невдоволено дивиться на мене. Але мовчить. Я знаю, що вона нічого мені не скаже, адже я чудова працівниця. До мене не може бути претензій.

Хоча мені мало, що я "добра працівниця" - мрію розпочати власну справу, де буду носитися по власному офісу та роздавати всім накази. Амбіції б'ють із мене фонтаном.

Я вітаюся з нею та йду до свого кабінету, який ділю з Катею. Вона одночасно моя колега, а також близька подруга - як Зоя.

- Привіт, - відчиняю я двері, а Катя працює. Рука з мишкою бігає столом, а блакитні очі брюнетки, що підстрижена під каре, прикуті до екрану.

- Хало, - відповідає вона. - Звабила того дурника?

- Ага,- сідаю за своє робоче місце. - Так звабила, що вже була у нього вдома.

Катя застигає та підіймає баньки, а далі відкидається на спинку стільця зі словами:

- Тільки не кажи, що у тебе ранок почався зі сексу з незнайомцем?

- А ти як думаєш? - дражню подругу. – Було?

- Сподіваюся, що ні. Ти начебто не така вже шалена.

- Правильно думаєш, - вмикаю свій комп'ютер. Саме комп'ютер. Не тоненький слабенький ноутбук, а потужну машинерію, яка ладна швидко оброблювати інформацію.

- І що ти тоді робила у нього вдома?

- Він переодягав сорочку, а брудну маю випрати та ввечері йому принести. Не знаєш, чим можна каву вивести з тканини?

- Будь-яким милом від плям, - каже Катя. - І який той бабій?

- Хтиве, пихате, нахабне, - перелічую я.

- Я не про те… Мордочка цікавить.

- Руде, - відповідаю я. - Загалом симпатичний - навіть дуже.

- Дивись не закохайся, - усміхається подруга. - Твій план дуже небезпечний.

- Не переймайся - у мене все під контролем, - чую, як дзенькає телефон. Це Іван. Пише мені, що чекає вечора. Я дивлюся на повідомлення. Думаю, що написати, а далі вирішую продовжити свою гру з французькою мовою. Відписую йому, що мені пощастило познайомитися з ним.

Після цього чекаю на відповідь, що мене дивує - "А чому французькою?". Невже не доганяє, що всі порівнюють цю мову із мовою кохання? Видно, що ні.

- Чого збентежена? - питає Катя, яка помічає, що я маю таку реакцію від Івана.

- Він трошки тугодум. Питає, чому я йому пишу французькою?

- І чому?

- Ще одна, - махаю рукою.

Катя стинає плечима та поринає у роботу. Я також сідаю працювати, адже гроші треба заробляти. Десь до обіду навіть не згадую про Івана. Думаю про свій проєкт, а коли  майже приходить перерва, то мої очі падають на пакет зі сорочкою, а у голові виникає образ Дурковича.