Глава 2

Іван

Ця Вікторія гарненька. Можу сказати, що мені навіть пощастило, що саме вона облила кавою. Таких брюнеток із шоколадними очима та пишним бюстом давно не лежали в моєму розжареному ліжку.

Гадаю, що цієї ночі розважуся з неї дуже гарно. Вона здається зараз трішки милою та наївною, але то лише маска. Я відчуваю це, бо мій чоловічий нюх дає розуміти, що вона доволі темпераментна дівчина, яка нині тримає стаканчик у руках та мило тріпоче густими чорними віями.

Моя фантазія уже навіть малює, що у темну частину доби з нею вироблятиму. Це буде щось неймовірне, як зорепад, солодке, мов зефір, та шалене, що аж у венах та артеріях кров кипітиме. Але щоб це було, то варто звабити цю цукерочку в чорній сукенці. Дати приманку, щоб вона до вечора думала тільки про мене, та її мозок будував перед очима мій образ.

Це я зроблю без проблем. Вмію спокушати жінок, а тому ця дівчина не стане винятком. При тому дуже сильно провинилася. Розляпала на мою сорочку каву, а вона коштувала чимало. Але чого я плачу за якусь тканину? Пфф... Тут у мене така гарнюня краля, що нема чого бідкатися за дрібниці.

- Ну тоді сідай в авто, - говорю їй. - На щастя, я тут не далеко живу. Дві хвилини з вітерцем та будемо в мене.

- А якщо без вітерця?

- Чотири, - обдивляюся я її фігуру. Природа зовсім не пошкодувала для неї вроди. Я навіть поки не бачу недоліків, адже зазвичай одразу їх помічаю. А тут - просто лялька, яку дістали з прилавку та збільшили в кілька десятків разів.

- Це добре, - заглядає вона мені невинно в очі. - Бо мені через годину треба бути на роботі.

- Така красуня працює? - дивуюся я та відчиняю їй двері, аби ця пташечка залетіла до мого авто.

- Звісно, - викидає вона стаканчик у сміттєвий бак та підходить до мене. - У цьому світі без роботи ніяк. Мені ж ніхто просто так не даватиме кошти.

- А може ти не просила?

На її блискучих вустах пролітає посмішка. Вважає абсолютно інакше, і я не помиляюся:

- Я не люблю когось про щось прохати. Доросла дівчинка, а тому маю сама задовольняти свої потреби. Тому просити - не мій стиль.

- І ким ти працюєш? - підходить вона в притул. Відчуваю чіткі нотки бузку, які поєднуючись із якимось ще запахом, стають п'янким, мов дороге французьке вино. Дуже приємні парфуми. Підкреслюють характер, який у неї запальний. Пересвідчуюся у цьому з кожним її словом, яке вилітає з гарненького ротика.

- Розробляю три-де моделі, - відповідає вона. - Якщо говорити простіше працюю в компанії, яка робить комп'ютерні ігри.

- Значить цілими днями сидиш за комп'ютером та клацаєш мишкою? - усміхаюся я.

- Так, - відповідає Вікторія.

- А по тобі не скажеш. Здається, що ти не вилазиш зі салону краси.

- Робота роботою, а на себе треба час виділяти.

- Твоя правда, - торкаюся її волосся та дивлюся за реакцією. Вона трішки напружилася, але це не смертельно. Утім забираю руку та дражню словами.

- Мабуть, у тебе від частого сидіння болить спина, а її треба розминати. Я знаю дуже гарний комплекс вправ, який кого завгодно поставить на ноги.

- Хочеш мені масаж зробити? - запитує вона, піднявши догори свої темні брови. - А нічого, що я перед тобою провинилася? Хто на тебе каву вилив?

Я позираю на неї. Тримаю мовчанку, щоб її поварити в думках. Хоча бачу - вона на моєму гачку. Мені залишається лише підсікти її.

- На все свій час, а нині пташко, залітай до авто, бо ти наче говорила, що тобі на роботу треба та подібне.

- Це точно, - сідає вона, і я зачиняю двері, а на моєму обличчі радість. Не кожний день на таких дівчат натрапляю.

Через мить опиняюся біля неї. Вікторія уже пристібнулася. Вона дивиться перед собою. Зиркаю на її витончений профіль. Він захоплює, але головне, щоб зовнішня краса та її слова не стали вночі розчаруванням.

Я натискаю на газ, та за декілька хвилин ми знаходилися біля мого будинку. Не збрехав кралі, від чого вона дивується.

- І дійсно дві хвилини, - обертається до мене та обпалює своєю зовнішністю. Навіть виникає бажання прямо тут її звабити. Поцілувати глибоко та власно, але це прибережу на потім. У квартирі більше з нею пофліртую.

- Я завжди кажу правду, - відстібаю її від сидіння. - Ходімо.

- Я можу і тут посидіти. Мені не обов’язково дріботіти за тобою, - лупає на мене очима дівчина та при цьому елегантно  складає руки на грудях.

- Ні, - заперечую я.

- Ти можеш сам переодягнутися. Не бачу сенсу йти.

- Ти підеш зі мною, - безцеремонно заглядаю їй в очі. - Тут не станеш сидіти.

- І чому? - лунає таке запитання від неї, а я тільки усміхаюся. Вікторія набагато складніша, аніж здається на перший погляд. Але нічого. Зустрічав і не таких. Впораюся.

І чому не боюся так відкрито фліртувати з нею? Бачу по її карих оченятках, що я їй подобаюся. Тому відкрито кажу про наміри, а нині тягну до квартири, але щоб лише показати її. Ввечері ми обов’язково повернемося сюди, та дівчині не буде коли дивитися на інтер'єр. Хоча кого я смішу - кому він здався? Нікому?