Розділ 31: Випробування

Ліліїт.

Вона не встигла відповісти на запитання невидимого духа, хоч і знала, що тепер погодиться на все. Пройде через усі випробування з однією метою — помститися.

Дівчина не розуміла, як опинилась сама, але вперто йшла вперед. Сині світлячки зникли, і мисливиця рухалася у темряві навпомацки.

Простір розбив білий спалах, змусивши Ліліїт здригнутися.

— Моя іграшко, — заговорила голосом демона-нунабі Селіс. Здавалося, що богиня випромінює світло.

Ліліїт тряхнула головою, не розуміючи, як тут опинилася Доля.

— Що ти тут робиш?

— Я хочу бути поряд з тобою завжди, — зашепотіла та на вухо мисливці, опинившись за спиною Ліл і проводячи рукою по хвилястому і ще вологому волоссю. — Ходімо, — богиня простягла дівчині руку. — Я покажу тобі істину.

Мисливиця не чинила опору і вклала руку в долоню Селіс. Світловолоса богиня зробила крок у тунель світла, забираючи за собою і Ліліїт.

— І твоє справжнє обличчя.

Спалах засліпив мисливицю.

— Лілі, — прошепотів до болю рідний голос, змушуючи дівчину розплющити очі.

Село Гудрас, пізнє літо і він — людина, яку вона любить всім серцем.

— Рейнере! — Ліліїт рвучко обійняла його за шию і притулилася всім тілом. — Я не відпущу тебе! Більше ніколи не відпущу.

Сльози вмивали щоки. Ті самі сльози, які вона так довго стримувала.

— Моя Лілі, — шепотів він, цілуючи її у маківку.

Мисливиця відсторонилася і зазирнула у ясні блакитні очі, намагаючись запам'ятати кожну рису рідного обличчя.

— Як? — прошепотіла вона, схлипуючи. — Чому ти тут?

— А де ж мені ще бути? — посміхнувся Рейнер. — Адже я обіцяв бути завжди поруч. Я так і не здійснив твоє бажання, бо ти нічого не попросила в мене.

— Я хочу, щоб ти був живий, — схлипнула дівчина.

— Я живий. Для тебе. У твоєму серці, — юнак витер її сльози.

Ліліїт випустила нарешті хлопця з обіймів. Відступила на крок, згадавши і печеру у водоспаді, і той голос, і Селіс.

— Це сон, — прошепотіла вона. — Марення. Тебе тут, насправді, немає.

— Хто знає? — Знизав плечима Рейнер. — Може, є, а може і ні. Хіба це важливо?

— Село, — мисливиця озирнулася, — воно ціле. Значить, і мама жива. Але… навіщо я тут?

— Тобі дали шанс.

— Для чого?

Але Рейнер мовчав і пильно дивився на Ліліїт. Від цього погляду їй ставало ніяково. Залишивши друга, вона побігла до свого будинку.

— Мамо! — Закричала вона, відчиняючи двері. — Мамо, ти тут?

— Так, люба. Щось трапилося?

— Матусю! — Дівчина обняла Фріду, втираючи сльози рукавом сорочки.

— Дівчинко моя, ти повернулася! Жива, — жінка відсахнулася, розглядаючи дочку. — Голодна? Втомилася? Де ти була весь цей час?

Ліліїт відійшла на крок, вдивляючись в обличчя рідної людини, і похитала головою.

— Не йди, — попросила Фріда, скорочуючи між ними відстань. — Я так скучила. Залишся!

— Мамо, це неправда, — похитала головою мисливця. — Все неправда. Це випробування. Я мушу це пережити. Мамо, не треба, прошу.

— Ти вся в пилюці, — продовжувала голосити жінка. — Хельмунде, йди сюди. Наша дитина, нарешті, повернулася.

— Тату?

Цього Ліліїт не чекала.

Стукнули двері і в кімнаті з'явився високий чоловік з темним волоссям. Він провів рукою по лівій половині обличчя, наче намагався приховати свій шрам.

— Яка ти виросла, доню, — посміхнувся він, підходячи ближче. — Справжній мисливець.

— Вона не мисливець! — вишкірилася Фріда. — Моя дочка ніколи не стане мисливцем.

Дівчина в розгубленості переводила погляд з одного з батьків на іншого і не знала, що сказати.

— Ти тільки подивися на неї, вона багато чого досягне, ставши мисливцем. А що ти хочеш від неї? Щоб вона вийшла заміж і померла під час пологів десятої дитини?

— Жодних мисливців у моєму будинку, — тупнула ногою Фріда. — Ти мертвий через це. І доньку нашу вбити хочеш?

— Наша донька будь-кого сама вбьє, — закричав на дружину Хельмунд.

— Бачиш, що діється?

Ліліїт озирнулась. Біля вікна стояла світловолоса повна дівчина в джемпері та джинсах.

— Лілія? — видихнула мисливиця, не повіривши своїм очам.

— Я це ти, — усміхнулася вона. — Ти тільки подивися, скільки болю ти їм завдаєш. Як ти можеш жити із цим?

— Вона це я! — Закричала темноволоса дівчина, яка мить тому з’явилась поруч з Лілією. Вона була дзеркальним відображенням Ліліїт, тільки колір очей був чорним. — Будь собою не слухай їх!

— Ти робиш усім лише боляче! — заперечила Лілія. — Це ти винна у їхній смерті! Тільки ти! Ти приносиш лихо!