Розділ 29: Шлях хвилями

Біля дерев'яного причалу пришвартувався невеликий корабель. На носі височіла статуя оголеної до пояса дівчини, темно-зелені вітрила були опущені і чекали свого часу.

Гіліам про щось розмовляв з високим і худим, як жердина, чоловіком. Той чухав рідку чорну бороду і кивав. Потім воїн витяг шкіряний гаманець і відрахував двадцять золотих монет.

— Нічого собі, скільки з нього здерли, — свиснув Драдер.

— Це ще мало. Мабуть, капітан давно знає майстера Гіліама, — Осванд притискав ліву руку до пораненого правого плеча. Скільки б Ліліїт не вимагала дати їй перев’язати його, рану припалили та зашили жилами спійманого невеликого гризуна.

Першими на судно, що мало ім'я Кадагонія, ступили коні. Капітан обіцяв витрусити душу з Гіліама, якщо тварини проламають палубу його судна. Але молабу обережно ставили ноги і зневажливо пирхали, коли Фастоб починав голосити про можливі збитки.

По похилому спуску їх відвели на нижню палубу, а Осванд зголосився доглянути тварин. Але молабу спокійно сприйняли напівтемряву та качку.

Мисливцям виділили дві невеликі каюти, а Гіліама капітан поселив окремо.

Кадагонія підняла якір і розправила вітрила.

— Фастоб присягається, що доправить нас до берегів Тейгейта за два тижні, — воїн спирався на високий борт. — Це дивно, адже решта давали термін не менше місяця.

— І ти обрав корабель, який виглядав підозріло? — Мартон притулився до щогли і зло дивився на командира загону.

— Так. Якщо ти не забув, то за нами вже приходили найманці. За молабу вони прийшли чи за нашими головами ніхто не знає.

— Навіщо їм здалася твоя голова? — скривився мисливець із селища Гудрас.

— Тобі нагадати, що правду, яку ми всі шукаємо, було знищено багато століть тому і людям розповідалися зовсім інші легенди та вселяли огиду до мисливців? Думаєш, всі будуть радіти, якщо досягнемо успіху?

— Що ж так хитає? — Драдер позеленів і вкотре перегнувся через поручень. Поруч із ним на палубі сидів Томас і, підхихикуючи, щось пив із бурдюка.

Ліліїт стояла трохи осторонь і вдивлялася в обрій, за яким зник Брасірін і рідна земля. Іноді з води вистрибували великі риби і так саме спритно поринали в морські безодні. Дівчина відчувала хитавицю, але її не нудило, як друга, а хотілося спати. Повіки самі опускалися, ніби закликали поринути у м'які сни прямо тут і зараз.

— То чим ти заслужила визнання майстера Гіліама? — грубий низький голос пролунав над вухом мисливиці.

Поруч з Ліліїт стояв Леоф і погляд його був спрямований на темно-синю воду, що бугриться хвилями.

— Чому ти вирішив, що існує якесь «визнання»? — дівчина позіхнула, сподіваючись, що скоро зможе відпочити.

— Ти говориш з ним, як з рівним, і він тобі це дозволяє! — хлопець звертався до неї зверхньо і це дратувало.

Ліліїт почувала себе незатишно в компанії Леофа. Мисливець був високий та нескладний. Доводилося закидати голову, щоб побачити його обличчя.

— Гіліам врятував мене від демонів-нунабі у Землях Мертвих. І після цього, як ти кажеш, визнав.

Мисливиця не стала брехати. Але й сказала йому не все.

— Більше нічого? — здивувався він. — Навіть не ти його врятувала, а він тебе?

— Чому тебе так бентежить ця тема? — поцікавилась дівчина.

Але відповіді не почула, Леоф мовчки розвернувся і попрямував до кают.

***

Кадагонія розпорювала водні простори і прямувала на північ. Упродовж тижня нічого не відбувалося. Фастоб добре справлявся з невеликою командою, яка щодня перевіряла судно на наявність пробоїн та драїла палуби. Загін Гіліама тинявся без діла. Кілька разів Осванд і Томас намагалися пристати до капітана з проханням дати їм якусь роботу, але той відмахувався від мисливців і відсилав насолоджуватися морем та подорожжю.

В один із таких спокійних днів Гіліам сидів у своїй невеликій каюті на вузькому ліжку і роздивлявся сувій, який забрав з бібліотеки при храмі Селіс. Товста свічка була єдиним джерелом світла у каюті на нижній палубі, вона чадила і розкидала на химерні тіні по стінах.

Але воїна це не бентежило. Уся його увага була зосереджена на знаннях, які зберігалися у викраденому сувої.

Незважаючи на те, що червоні чорнила сильно розтеклися, символи все ж таки можна було розібрати. Але існувала й погана новина — ця мова воїну була невідома.

Чоловік вирішив розпочати із найпростішого — переписати символи на новий пергамент для власної зручності. Перенісши свічку на стіл і влаштувавшись на прибитому до підлоги табуреті, Гіліам вийняв із власних запасів пергаментний лист і чорнильницю.

На перенесенні третього символу рука воїна здригнулася, ставлячи ляпку. Мисливець потягнувся за ганчіркою, та коли він випростався, плями вже не було. Вона розсмокталася, як і символи. Перед Гіліамом знову лежав чистий пергамент.

— Це неможливо, — видихнув чоловік, упевнений у тому, що йому не здалося. Він точно писав тут. Щойно писав.

Але чистий пергамент так не вважав.