Розділ 28: Брасірін

— Чому ми й досі не знаємо, куди ти нас ведеш? — Мартон все шукав до чого б причепитися.

Ховаючись, світило закликало зробити привал, але люди вперто рухалися вперед.

— Зараз у Брасірін, — сухо відповів Гіліам, знову не вдаючись до пояснень.

— Навіщо нам у місто? — не заспокоювався мисливець з селища Гудрас. — Ти ж казав, що поведеш нас шукати давно втрачені знання і відроджувати істинних мисливців.

— А ти збираєшся йти до Тейгейту пішки? — пирхнув Гіліам, не піддаючись на провокації.

— Дякую і на тому, що далі нашого материка не підемо, — вкотре буркнув Мартон, змушуючи супутників приречено зітхати. Але тепер він хоча б знав, що шлях їх пролягатиме до Тейгейту. А це не так вже й близько.

— А ти знаєш, що шукати? — Драдер єдиний, хто не відчував напруження між двома старшими мисливцями.

— Здогадуюсь, — усміхнувся воїн і витяг з-за пазухи фоліант, з яким не розлучався ні на мить. — Я здобув це.

— І що це? — пожвавішав допитливий Осванд.

— Це легенда, яку я розповідав вам, і історія трьох синів Мисливця. Доля їх розкидала по всьому нашому материку. Старший під кінець життя вирушив у гори Аріанташ, відмовившись від сили. Середній знайшов свій притулок у Фарлонді, а менший закінчив своє життя в Тейгейті.

— Чому тоді ми маємо йти саме туди, де жив молодший син? — знову причепився до Гіліам Мартон.

— Бо до Фарлонду нам точно не потрапити, — знову надто спокійно відповів Гіліам. — Якщо ти не забув, ми нещодавно уникли війни з ними.

— Вмазати б тому дворянину, який став причиною загрози, — зло вилаявся Драдер, не помічаючи, як Гіліам опускає очі.

Загін дістався міської стіни через три дні. Ураган весь цей час невдоволено пирхав і вимагав уваги, воїн лише зрідка гладив коня по носі, але в сідло не сідав. 

Варта під дзвін монет пропустила сімох мисливців у Брасірін і навіть вказала в якому напрямку найближча корчма.

Ліліїт, як і більшість мисливців, вперше була у великому місті, якщо не зважати на будуючийся Йосфрінд, звісно. Мисливиця крутила головою, намагаючись розгледіти все. Навіть глузливе похмикування Драдера не бентежило її. Просто він не знав, що дівчина порівнює місто світу Еннеліон із містами, в яких побувала ще Лілією.

Гіліам привів супутників у корчму «Крилатий кіт», заплатив за вечерю та кілька кімнат, а потім помчав на Урагані у невідомому напрямку. Томас лише знизав плечима і почав уплітати м'ясо запиваючи його сильно розбавленим вином. Леоф скинув з лави жирну комаху в червоному хітиновому панцирі і сів за стіл поряд з приятелем.

— Ти чого такий похмурий? — штовхнув Драдер у бік мовчазного товариша.

Леоф здригнувся, а потім досить різко відповів:

— У тебе в черепі вітер гуляє. Нема мені про що з тобою говорити.

— А ти в нас дуже розумний, га? —  образився хлопець, збираючи довге волосся у хвіст і зав’язуючи його шкіряним шнурком.

— У мене вистачає мізків звертатися до майстера Гіліама з повагою, — відповів той, з підозрою поглядаючи на м’ясо, що стояло перед ним.

— Мені було дозволено звертатися до нього, як до рівного, — промовив Томас, наповнюючи кухоль вином із глиняного глечика. — Ліліїт теж. Та й взагалі, якщо він прийняв нас у свій загін, то ми всі рівні.

Леоф зміряв їх важким поглядом, але нічого не відповів. А Драдер запам’ятав образу, плануючи вигадати їдку відповідь на наступний раз.

Повернувся Гіліам зранку, коли супутники вже встали, а Мартон бурчав щось про хлопця, який вирішив їх покинути.

— Ми встигли, весняний ярмарок ще триває, — поділився новинами воїн. — Приховайте свої заощадження краще, на злодія натрапити зараз як в калюжу плюнути, і йдіть за мною.

Мисливці обмінялися здивованими поглядами, але суперечити не сміли. Чоловік із розірваною ніздрею продовжував обурюватися, але Гіліам вдавав, що не помічає цього.

— Майстере Гіліам, а що ми забули на ярмарку? —  звернувся до чоловіка Леоф. — Хіба ми не повинні бути вже на півдорозі до мети?

— Все так. Але я вирішив зробити невеликий внесок і попіклуватися про ваші ноги, — посміхнувся воїн, прямуючи до кінних лав. — І звертайся до мене просто на ім'я. Я же не твій командир.

Леоф почув ці слова. Але згоден з ними не був.

За дерев'яною огорожею гарцювали коні різних мастей та порід. Люди тулилися до паркану і ахали від захоплення. Коні були дорогим задоволенням. І найчастіше на тварин приходили лише подивитись.

— Шість кобил? — Зашепотів Томас. — Він хоче придбати одразу шістьох? Звідки в нього такі гроші?

Мартон невдоволено хмикнув. А Гіліам уже придивлявся до скакунів, потім покликав купця і щось прошепотів на вухо. Судячи з того, як у чоловіка вилізли очі, він ніяк не чекав тієї удачі, що на нього щойно звалилась. Кивнувши, торгаш помчав у бік загону, прикрикуючи дорогою на самих неповоротких людей.

А вже через кілька хвилин він повернувся до покупця з шісткою коней.

— Молабу, — ахнули в натовпі.