Розділ 27: Мисливці

Ліліїт стояла рівно, розправивши плечі і заплющивши очі. А Мартон нахилявся до землі, підбирав каміння і кидав їх у бік дівчини. Снаряди пролітали повз зі свистом. Мисливиця вкотре здригнулася, за що отримала каменем по руці.

— Ти не мусиш реагувати! — загарчав учитель і запустив ще один камінчик, який вдарив у стегно.

— Чого ти хочеш досягти, закидавши мене камінням? — прошипіла дівчина.

— Ти маєш навчитися забувати про зовнішній світ, щоб опанувати собою. Тоді ми перейдемо до тренувань із мечем.

— Таке відчуття, що ти вмієш усе, —  буркнула мисливиця.

— Ні. Я просто добре прикидаюсь.

Відпустив чоловік свою ученицю вже вночі. Все тіло дівчини було вкрите синцями та подряпинами, бо коли вона відволікалася, каміння вже летіло в ціль. Дійшовши до табору, Ліліїт лягла на траву і, сховавшись під плащем, моментально пірнула в сон.

— Жорстоко ти з нею, — похитав головою Драдер, жуючи в'ялене м'ясо.

— Ти теж так хочеш? — Мартон глянув на свого супутника.

Негативно похитавши головою, молодший із двох мисливців вирушив спати.

Мартон ще довго сидів біля вогнища і підкидав у нього гілки, вдивляючись у зоряне небо. Він гладив ратище свого списа і нарешті міг сам собі зізнатися, що мріє теж знайти мету.

 ***

Гіліам залишив столицю через півтора тижні після того, як знайшов фоліант. Він не заїжджав у замок, розуміючи, що там йому не раді. Ураган швидко переставляв ноги і ніс господаря на північ.

Після того, як міська стіна залишилася позаду, кінь зменшив швидкість. Мисливець потягся, сидячи в сідлі, і позіхнув. Останні кілька днів йому не вдавалося виспатися.

До річки Мешел, що проходить через Брасирін і Нулбанар, а потім впадає в Касамське море, залишалося не більше за доби.

— Як гадаєш, хоч хтось прийде? — потріпав чоловік свого коня за вухом.

Ураган у відповідь невдоволено пирхнув.

— Ти ж мене не кинеш, хлопче?

Кінь повернув морду до господаря, ніби відчував настрій і брязнув зубами.

— Мій бойовий товариш, — він погладив по шиї тварину і направив на північний захід.

Миготіли пагорби і невеликі зелені гаї. Наприкінці дня чоловік розбив табір недалеко від берега і попрямував до швидкої неглибокої річки. Ураган ні в яку не захотів заходити у воду, хоч би скільки хазяїн не тягнув його за собою. Кінь сиротливо косився на траву і сідло, що лежало неподалік.

— Смердиш, як той жеребець із стайні батька, — в останній раз спробував Гіліам, стоячи по щиколотку у воді.

Ураган пирхнув, заржав і поскакав у річку, розрізаючи воду грудьми. Воїн засміявся і попрямував за вірним другом.

Довго хлюпалися у воді чоловік і кінь, забувши про все. Вже давно стемніло, коли кінь струшував із себе важкі краплі, а чоловік, стукаючи зубами від холоду, розпалював полум'я. Гіліам повісив над вогнищем свій одяг і, закутавшись у плащ, спостерігав, як вогонь пожирає гілки.

— Навіть якщо я буду один проти всього світу, то знайду спосіб відродити Істинних.

Обіцянка злетіла з його губ і насмішила одного з богів, що був неподалік.

Сон накинувся на воїна, як дикий звір, обриваючи думки і занурюючи у неспокійні сновидіння.

А вже наступного ранку він прокинувся від ввічливого покашлювання. Знайомий хлопець зі шрамом на щоці чемно нахилив голову:

— Світлих днів, теплих зірок, майстере Гіліам.

— Тихих ночей, попутних вітрів, — озвався чоловік, який щойно прокинувся.

Ураган обнюхував хлопця із обстриженим майже під корінь світлим волоссям.

— Моє ім'я Леоф і я вирушу з вами хоч у світ Старшого світила, щоб отримати сили.

— Приємно бачити так запопадливість, — воїн потягнувся і позіхнув. — Звідки ти, Леофе?

— З Кеймора.

— Велике місто. І чому юнака з такого місця потягнуло до лав мисливців?

Співрозмовник підібгав тонкі губи і спрямував погляд світло-сірих очей кудись у далечінь. Гіліам його не квапив з відповіддю. Коли вже воїн не очікував почути відповідь, хлопець заговорив:

— Мій прадід був бароном. Ім'я роду не скажу, але він був багатий і наділений привілеями. Я ще під стіл ходив, коли майже всю сім'ю вирізали. Ми залишилися зі старшою сестрою самі. Ті нелюди пощадили дітей, які ще не отримали свої імена. Тоді я й вирішив, що виберу шлях сили і помщуся.

— Тоді чому мисливець, а не воїн? Ти міг би стати найманцем, убивцею, вступити в армію, але вибрав проклятий шлях.

Леоф зітхнув, наче спогади робили йому дуже боляче:

— Це було останнє прохання мого батька. Я не міг не послухатися.

— Навіть так? Цікава у тебе історія, Леофе з Кеймора. Що ж, запрошуємо до нашого нечисленного загону.

Ще дві доби Гіліам тримав табір біля річки Мешел. За цей час Леоф не промовив жодного слова. А на заході третього дня на горизонті з’явилося три постаті. Ураган заіржав при їх наближенні, чим привернув увагу господаря. Чоловік звів очі і не повірив їм. Цими фігурами були мисливці із селища Гудрас.