Розділ 26: ***

Вже ввечері в одній із кімнат таверни «Північний вітер» Гіліам відкрив книгу, яка мала пролити світло на багато речей. У напівтемній кімнаті чоловік сидів на ліжку і тримав на колінах стародавній фоліант.

— Що ж від нас стільки років приховували? — бурмотів собі під ніс мисливець, гортаючи записи.

На першій сторінці розгонистим почерком значилося «Знання не гинуть».

Це вже обнадіяло чоловіка, і він перегорнув тонку сторінку, яка здавалася невагомою. Проглядаючи рядки, він зазначив, що частина символів була йому невідома. Перші сорок сторінок було відведено під легенду про Мисливця. Гіліам спеціально перечитав її, щоб переконатися. І так, це була саме та історія, через яку він кинув усе заради своєї мрії.

«І наділивши трьох синів силою батька, Доля покинула їх. Довго шукали своє місце у світі Істинні, та народ гнав їх від себе, наче проклятих. Старший син відмовився від своїх сил і пішов у гори, куди кликав його вітер. Середній син ніс свої знання аж до старості, насичуючись силами дзеркальних вод, що оточували ліси. А Молодший син скинувся вниз, пливучи по воді і розбився на краплі солоні, що й досі зберігають у собі його пам'ять».

Гіліам опустив погляд і поринув у власні думки. Ці рядки дуже були схожі на загадку, відповідь якої лежить на поверхні.

— Гори. Єдині гори на нашому материку хребет Аріанташ, — прошепотів мисливець, а потім схопився з ліжка і витяг з торби з речами мапу. 

Розклавши її прямо на брудній підлозі, він знайшов очима гірський хребет. Палець поповз на північ. Провінція Тейгейт мала доступ до Оркрідського моря.

— Ось воно! — видихнув воїн, дивлячись на водоспад, що кидав свої води в море. — Молодший син скинувся вниз, пливучи по воді і розбився на краплі солоні... — Тоді, — палець ковзнув у бік третьої провінції. — Фарлонд. На півдні країни є густий ліс і подейкують, що там є дзеркальне джерело. Все так просто! — Він радів , як дитина доти, поки в стіну не постукали кулаком і не гаркнули:

— Гей, недоумку! Тут люди сплять! Кричати йди на вулицю, гівнюку!

Мисливець усміхнувся і повернувся до читання книги, але, на його жаль, наступні сторінки були порожні.

Погортавши фоліант і не знайшовши більше ні слова, Гіліам сховав найдорожчу річ у його житті під курну подушку і ліг спати.

Його думки займала розгадка, яку він шукав стільки років. Не знав Гіліам тільки того, що цього вечора король Айворії Йосфрінд Адрак Ревард влаштував черговий святковий бенкет. Але цього разу з власної волі.

 ***

Ліліїт мовчала вже третю добу. Мало їла і майже не спала. Скільки Мартон не намагався розговорити ученицю, у нього нічого не виходило. На привалах вона сідала на землю, підстеливши свій плащ, і дивилася в одну точку. Дівчина так і не спитала, куди вони їдуть і навіщо. Вона вкотре втратила сенс життя і закрилася у собі.

Зовні мисливиця здавався неприступною скелею, яку не зрушити з місця, а всередині неї клекотіла лють, образа та злість. Ліліїт закрилася в собі тільки для того, щоб не робити боляче своїм супутникам і не викликати підозри. Внутрішній діалог не замовк ні на мить. Наче дві особи сперечалися одна з одною:

— Ненавиджу це життя. Ненавиджу цей світ. Це все завдає мені болю. Мені боляче! Як тоді!

— Мамо. Рейнере. Тейн, — бурмотів другий голос.

— Я не хочу це відчувати! Не хочу! Давай, візьми в руки меча, і ми покінчимо з цим негайно.

Голос співрозмовника притих, ніби обмірковував пропозицію, а потім тихо промовив:

— Ні. Через твою слабкість ми і знаходимося тут.

— Та годі! Це ганс, — надихнулася та, що носила ім'я Лілія, — нас можуть переправити далі і знову подарувати життя. Нове життя.

— Ще одну сусідку я не витримаю!

Вони ще довго сперечалися, заважаючи мисливиці спати. Вона лежала в нічній тиші і сподівалася, що не божеволіє. Дівчина зовсім не контролювала ці голоси. Один благав про помилування і вимагав повернути назад. Другий хотів помститися і жадав крові. 

А Ліліїт дивилася в зоряне небо Еннеліона і мріяла, щоб це швидше пройшло.

З першими променями світила голоси стихли, дозволяючи господарці тіла видихнути.

— Ліліїт, ну дай мені відповідь, — Драдер вже втретє звернувся до подруги.

— А? Вибач, задумалася, — усмішка відбилася на її обличчі.

— З’їж це, — мисливець подав дівчині дерев'яну миску з юшкою.

І цього разу вона прийняла її з рук друга і жадібно проковтнула свою порцію. Мартон, побачивши це, посміхнувся і попросив богів, у яких не вірив, допомогти дівчині пережити втрату.

Ішов п'ятий день подорожі трьох мисливців. Каланта шуміла своїми водами по ліву руку, і дівчина вдихала свіже повітря на повні груди, намагаючись очистити голову від настирливих думок.

— Ти ж не хотів йти шляхом, який обрав Гіліам, — заговорила мисливиця, звертаючись до наставника.

— Тепер я змінив свою думку.

— Тільки тому, що ми не маємо вибору?