Розділ 25: Легенда про Мисливця

Читачам:

Я в тіньовому бані, я не можу відповідати вам на коментарі. Хто зна які ще "ніштячки" дає цей статус. Тож ви самі розумієте, що продовжувати працювати на сайті, який не поважає авторів (справа на лише у бані, багато чого було не дуже симпатичного), я не буду. "Покарання життям" я викладу повністю на букнет. Надалі всі мої книжки викладатимуться на сайті букурук. Деякі ще на сайті буктонс (як тільки той сайт буде допилен, і там теж всі з'являться).

Дякую за увагу - далі публікую розділ.

_________

Руки Ворожки тремтіли, коли вона розкидала карти під пильними поглядами трьох пар очей.

— Село. Полум'я та ніж. Ніч.

— Перевертай четверту, — поквапила її мисливиця.

— Порожня, — ахнув Мартон, який уперше побачив таку карту у розкладі Ефрікс..

— І що це означає? — Драдер стискав у руках порожню чашу. — Вони що, нічого не сказали? Не вказали на винуватця?!

Ефрікс розвела руками:

— Ні. Я не знаю, чим ще допомогти.

Мисливиці цього було недостатньо, вона підхопилася на ноги, пройшла до стіни. Потім повернулася до столу:

— Чому карти не сказали нічого про людей? Тих, що були у селищі!

— Ліл, усі мертві, — на плече лягла рука Драдера.

Але мисливиця скинула з себе його дотик и затрясла головою:

— Ні. Не могли. Всі не могли. Не повірю, що ніхто не врятувався! Ефрікс, ну скажи бодай щось!

Стародавня тицьнула в одну із карт:

— Подивись. Полум'я та ніж. Це ще можна розтлумачити як «швидко». Це було раптово для селища. А пуста карта… вона випадає, якщо я роблю розклад на мертву людину.

Мисливиця здригнулась, згадавши, що у кожному віщування для неї була ця карта. І не знайшла, що ще сказати.

З хатини ворожки усі вони вийшли мовчки. Та проходячи повз свій будинок, Ліліїт зупинилася.

— Я знайду тих, хто це зробив і помщуся, — прошепотіла вона, дивлячись на те місце, що було її домом. — Я присягаюсь.

— Ліл, — Драдер хотів було сказати, що це безглузда клятва, але побачивши те полум'я, що горіло в очах дівчини, — передумав.

А мисливиця витягла свій меч і затримала погляд на рукояті, на випаленому імені — «Ліліїт». Лише рік тому Рейнер зробив підпис на шкіряній обмотці. Лише рік.., а тепер його немає. В неї більше нікого немає.

Меч злетів. Лезо зутрілося зі шкірою. 

Ліліїт дивилась на те, як червона кров окроплює землю біля її ніг, повторила:

— Я помщуся за всіх вас тому, хто це зробив.

***

Гіліам прибув у Нулбанар на заході сонця. Кінь, що відгукувався на прізвисько Ураган, влетів у міські ворота, несучи на спині свого господаря. 

Широкі вулиці привели чоловіка до Вищого міста, а звідти до палацу.

Скривившись від тієї розкоші, що постала перед його очима, спішився і передав коня двом слугам.

Незважаючи на те, що на столицю спустилася ніч, замок гудів, як вулик. Бігали слуги з кухні до банкетної зали, чарівні дами в пишних сукнях обмахувалися віялами і голосно пліткували. Старший із синів короля влаштував гулянку серед знаті.

Лавіруючи між слугами, Гіліам попрямував у праве крило. Вийшов з головного коридору і завмер на секунду біля бійниці, вдихаючи свіже повітря. Чоловік заплющив очі, як робив завжди, піднімаючись гвинтовими сходами в одну з тонких веж. Адже кожен мав свій страх.

Йосфрін Адрак Ревард сидів у глибокому кріслі біля каміна у своєму кабінеті і, заплющивши очі, насолоджувався теплом.

Стук у двері змусив його сіпнутися, потім скрипнули петлі і на порозі з’явився вартовий:

— Ваша величносте, до вас Гіліам Ревард.

Король дозволив тому увійти і перевів погляд чорних очей на свого молодшого сина:

— Гіліаме, не очікував тебе тут побачити. Ти писав, що повернешся не раніше того, як Йосфрінд буде повністю зведено.

Воїн склонився перед своїм королем:

— Я приїхав доповісти вам особисто, ваша величносте, про подорож та успіхи. Азард Ріріан і Велд Конві впораються з цим останнім завданням. Я провів армію, яку ви зібрали, і заснував нове місто — цього більш ніж достатньо, на мій погляд. Війна із сусідом більше не загрожує провінції. Зараз я хочу отримати свою винагороду.

Якби на цьому місці стояв хтось інший, і відповідь була б іншою. Але король слухав доповідь молодшого сина. І тому просто спитав:

— Скільки?

Гіліам лише хитнув головою, відмовляючись від грошей:

— Я хочу отримати доступ до Вищої бібліотеки Айворії.

Правитель стрепенувся, підхопився на ноги:

— Ти ж знаєш, що це заборонено! Навіть я не маю туда доступу. Він лише для жерців храму богині Селіс.

— Знаю, — погодився чоловік, схиливши голову. — Яле це моє єдине прохання, ваша величносте.