Розділ 24: Інший шлях

Загін рухався швидко, майже не зупиняючись на привали. Через чотири дні сімнадцять чоловік уже стояло на узліссі Гаю Стародавніх чи Гаю Першорідних. Занадто багато було назв у цього незвичайного і норовливого лісу. Теплий вітер забирав хмари, показуючи смертним міріади зірок на небосхилі. А це означало лише одне — прийшла весна.

Вони сиділи біля вогнища і їли, поки світловолосий воїн розповідав їм легенду про Мисливця. Іноді він відволікався і кидав погляди на свого коня, який як наче лоша бігав першою травою і пирхав.

— Тобто, майстере Гіліам, ви хочете сказати, що все те, що багато століть розповідалося про мисливців, брехня?

— Так, — він відповів спокійно. — Більше того, я хочу сказати, що богиня, якій було передано піклування про нас, справно пише долі для мисливців. І це не покарання, а благословення.

— Чому ви вважаєте, що десь збереглися бодай якість відомості про справжніх мисливців?

— Не може людина знищити те, що створив бог, — легко знизав плечима воїн. — Я у це вірю. І готовий життя покласти, щоб довести свою правоту.

— Ще скажіть, шо знаєте, де шукати, — глузливо почулося збоку.

— Здогадуюсь, — спокій цього чоловіка нічого не могло порушити.

— А що потім? — спитали у нього. — От знайдете ви ті відомості, припустимо, далі що?

— Секрет, — воїн усміхнувся, дивлячись на хлопця зі шрамом на правій щоці. Останнє питання пролунало саме від нього.

І судячи з усього, почута відповідь його зовсім не задовольнила.

— І ви зараз пропонуєте нам іти за вашою мрією? — Осванд здавалося, замислився. Наче вагався і не знав який шлях обрати.

— За нашою мрією, — похитав головою командир. — Чи ніхто з вас не мріє піднестися? Позбутися презирливих поглядів і шепоту за спиною? Відновити втрачені знання, знову заснувати зруйновані гільдії? І помститися тим, хто стільки років принижував нас.

— Звучить надто добре, — мовив Мартон. — А з чого ти взяв, що знання, якщо вони дійсно є, стануть тобі доступними від одного лише твого бажання? З чого ти взяв, що зможеш змінити думку людей, яка нав'язувалась віками? Ти воїн без армії, простий мисливець. Ти впевнений, що зможеш захистити тих, хто піде за тобою?

— Вони підуть не за мною, — Гіліам глянув на чоловіка, — вони підуть за нашою спільною мрією. І навіть боги не зможуть нам завадити.

— Красиво кажеш. Але ніхто з тих, хто тут сидить, не захоче йти проти всього світу. Сили не вистачить воювати з усіма.

Після цієї фрази запанувала тиша, яку порушував лише тріск згораючих у багатті гілок. А вже наступного ранку загін ступив під тінь багатовікових дерев і розмови про мрії припинилися. Гіліам би сказав, що відклалися. Але хто його знає, що зараз відбувалося у головах молодших мисливців?

А Гай вже пустив людей у свої обійми, заманюючи вдаванним спокоєм. Гілки дерев вкрилися зеленими бруньками і тихо шелестіли на вітрі.

Гіліам йшов пішки, ведучи свого коня під вуздечку. Мисливці, тихо розмовляли між собою, прямували за чоловіком, чий авторитет ніхто б не наважувався заперечувати.

— Сподіваюся, що цього разу ми на зудгів не натрапимо, — мрійливо пробурмотів Драдер, закинувши руки за голову.

— Я відчую їх. Зможу попередити, якщо нам буде щось загрожувати.

Ліліїт поводилася надзвичайно тихо і спокійно після того, як зізналася друзям. Вона й  сама не знала навіщо розкрила цю таємницю, але не шкодувала.

«Вони б все одно здогадалися», — відмахувалася від своїх передчуттів дівчина.

А хлопці спостерігали за Ліліїт та намагалися розвеселити. Навіть стриманий і завжди спокійний Осванд кілька разів намагався завести з мисливицею невимушену розмову. Але висмикнути її з прострації вдалося тільки Драдеру найдурнішим питанням у своєму житті:

— А що ти відчула, ставши частиною проклятої сили?

Ліліїт здригнулася, але відповіла:

— Не проклятою. Вона врятувала нам усім життя. У той момент я відчувала всіх зудгів, що оточили нас. Я відчувала їхню ненависть, голод і страх.

— Вони чогось бояться? — здивувався воїн, що порівнявся з ними.

— Підслуховувати погано, майстере Гіліам, — усміхнулася мисливиця.

— Погано звертатися до мене на «ви», коли я просив цього не робити.

— Ти, правда, віриш у цю силу? У її відродження? — А от Томас звертався до чоловіка як до рівного без нагадування. Адже після того бою з демонами отримав дозвіл.

— Зараз поряд з вами доказ того, що вона може прокинутися сама, — кивнув головою воїн у бік дівчини. — А ти, Томасе, доводиш те, що ця сила прихована в нас і її можна розвинути.

— Надто тихо, — насупився Осванд, ламаючи хід розмови. — Ви щось відчуваєте?

Гай завмер, ніби налетів крижаний вихор і заморозив усе на своєму шляху.

— Нічого не відчуваю, — похитала головою мисливиця, ступаючи по затверділому чорному ґрунту.

— Цей ліс знову нас плутає, — тихо пробурмотів Томас. — Ми йдемо не туди.