Розділ 23: Йосфрінд

Король Айворії Йосфрін Адрак Ревард сидів у своєму кабінеті і читав листа, який привезли годину тому. Гонець прибув у розпал банкету, що влаштували на честь старшого сина, якому виповнилося тридцять років. Спадкоємець правителя підібгав губи, але дозволив батькові відлучитися.

Чоловік схилився над пергаментом і вчитувався у рядки, що вийшли з-під руки його молодшого сина.

Гіліам повідомляв про те, що зміг подолати Гай з мінімальними втратами і зайняв чудове місце під майбутнє місто. Тепер він просив виділити кілька кораблів із матеріалами та людьми. Місто, назване на честь короля, почало своє існування.

Йосфрін підвівся з-за столу і підійшов до великого вікна. На Нулбанар спускалася ніч і в дзеркальному відображенні він бачив себе. Так само підтягнутий і широкий у плечах – не виглядає на свої роки. Лише посивілі скроні на темноволосій голові кричать про те, що він уже старий, він ні з чим не справляється, все валиться з його рук. 

Прикривши очі, чоловік, якому трохи за шістдесят, повертається до столу і сідає в глибоке крісло. Кістки ниють.

— Буде дощ, — бурмоче він і бере в руки перо.

Декілька підписаних наказів, і знову хвилина спокою. Йосфрін відкидається на спинку крісла та витягає ноги під столом. Він сумує за похідним та завойовницьким життям. Його обтяжують бали та прийоми. Зараз він заздрить Гіліаму, який зміг відмовитись від усього заради своєї мрії. Нездійсненної, звісно, мрії. Але ж це не заважає не озираючись йти за нею, адже так?

У двері постукали, і король повинен вирівняти спину і дозволити увійти.

— Ваша величносте, — у дверях стоїть одна зі служниць, — його високість просить передати вам, щоб ви якнайшвидше поверталися. Гості починають нудьгувати.

— Дякую, Евеліна.

Дівчина вклоняється і зачиняє двері.

От і закінчився його вільний час, у який король хоч трохи міг побути сам собою.

 ***

Ліліїт спостерігала за тим, як до берегів причалювали невеликі кораблі, і сильні чоловіки вивантажували із трюмів деревину та камінь. Матеріали для фортеці, на будівництво якої підуть роки. Воїни з армії Гіліама дуже раптово опинилися і столярами, і теслярами і навіть мулярами. Також кораблями приїжджали і сміливці, сподіваючись знайти тут новий дім. Найчастіше це були злочинці, які не мали шансів на нормальне життя по той бік Гаю, і вони прагнули спокутувати свою провину, допомагаючи зводити мури нового міста. Найдикішим для мисливиці було те, що серед тих, хто порушив закон, було багато жінок. Злодійки і навіть убивці вільно розгулювали під сірим небом та мріяли про нове життя.

— Їх просто не шкода, — відповів Мартон на німе запитання учениці. — Вони відкупилися чи навіть відсиділи кілька років у в'язниці. І зараз їм пообіцяли прощення, якщо вони допоможуть королю у ризикованій справі.

— Він зібрав в одному місці стільки злочинців, що ходити по землі страшно, — поділилася думками дівчина, спостерігаючи за тим, як двоє чоловіків з численними шрамами на обличчі розмовляють з Гіліамом. — У них зараз такий вигляд, що я не здивуюсь, якщо один із них витягне ніж і кинеться на співрозмовника.

— Не посміють. Їм подарували шанс на життя. А якщо хтось і спробує збунтуватися, свої ж піднімуть на ножах.

— Хочеш сказати, що з них вийдуть порядні громадяни королівства?

— Ні. Тому їх і заслали сюди. Йосфрін сподівається, що за їх рахунок відбудує собі місто, а скільки з них помре від цього, короля не хвилює. — Гіліам стояв за спиною двох мисливців.

— Ти пройшов випробування? — тепер Мартон звернувся до воїна.

— Скоріше так, ніж ні. Але й нове одержав. Мені треба простежити за тим, щоб на людей ніхто не напав доти, доки не будуть готові мури.

Мисливиця спрямувала погляд у далечінь. Десь там уже заклали перший камінь, але зросте захист навколо міста ще дуже нескоро.

— Це місія для мисливців?

— У тому числі. А ще я планую намалювати карту, а для цього мені потрібно скласти план дій та розбити мисливців на групи. Хто знає, раптом неподалік є ліс і нам не доведеться витрачати ресурси на доставку деревини. Та й за кілька років, це місто вже буде перенаселене і за стінами почнуть будувати села. Я хочу переконатись, що це буде безпечно для жителів королівства.

— А якщо ні?

— Тоді треба зробити все, щоб це стало безпечно.

— Ми завжди можемо звернутися за допомогою до нунабі, — запропонувала Ліліїт і відразу прикусила язика. Її вчитель досі не знав подробиць тих днів.

— І яку ціну вони за це попросять? — Мартон з прищуром дивився на Гіліама, ніби здогадуючись, що знає не всю правду.

Воїн скривився:

— Це буде останній народ, до якого я звернуся по допомогу. І ціна тебе не повинна хвилювати, мисливцю, — у голосі задзвеніла сталь, а Ліл зіщулилася.

Минали тижні. І намети замінювалися будинками з каменю. Дерево було надто дорогим задоволенням у цьому регіоні, тому з нього будувалися міські будинки та будинки для знаті, яка навряд чи вшанує своєю присутністю цей віддалений та необжитий шматок королівства.