Розділ 22: Втекти від долі

Вона йшла в темряві, постійно натикаючись на шорсткі стіни руками. Вона тут вже була. Наче…була…

— Мабуть, доведеться розкрити карти, — голос долинув до неї, нагадуючи звук грому.

Простір розбив спалах білого світла. Ліліїт уже знала, що буде далі і тому не відсахнулася. А Селіс зробила крок до дівчини і обдарувала важким поглядом.

— Світлих днів, теплих зірок, — з глузуванням привіталася Ліліїт, злегка нахиливши голову.

— Не до жартів мені, дитино, — різко відповіла богиня, стоячи у сяйві білого світла. — Прямо скажу, як є. Не подобається меня, що ти сама пишеш собі свою долю.

— Невже мені вдалося обдурити бога? — мисливиця засміялась.

Тут вона була вільною. Вільною робити все, що їй завгодно. 

Життя, які вона пам'ятала, стоншувалися, залишаючи лише сірі спогади та знання. Саме такого відчуття їй не вистачало там, у світі Еннеліона. Але вже все у минулому. Дівчина посміхалася.

— Навіщо ти це зробила? 

Суворість у голосі богині тільки потішила Ліліїт. І вона зухвало повідомила істину:

— Я не буду іграшкою. Ні демона, ні бога.

Дівчина в білому одязі кровожерливо посміхнулася:.

— Мушу тебе засмутили, але якщо від демона ти ще можеш втекти, то від мене — не вийде. Невже ти гадаєш, що розірване серце не можна залікувати? Помиляєшся. Якщо доля вже прописала тобі шлях, навіть смерть не спроможна тебе з нього збити. А ті, що пішли проти долі, будуть жорстоко покарані.

— Що ти таке кажеш? — Ліліїт відчула, як всередині оселяється холодна порожнеча.

А Селіс продовжувала посміхатися:

— Ти не можеш померти, поки не зробиш усе те, що я запланувала.

— А список справ буде? — їдко поцікавилась мисливиця, сподіваючись, що все почуте жарт.

— Не серди бога, Ліліє.

— Мене звуть Ліліїт, — хитнула головою мисливця.

Через що почула тихе зітхання.

— Полюбила це життя? То добре. — Селіс більше не посміхалась, але все одно лякала дівчину виразом обличчя. Надто спокійним, якимось неправильним. — Не все йде так, як я задумала. Але ж так цікавіше. А тепер ти переживеш увесь біль усіх своїх життів. Адже ти моя іграшка. Від долі не втечеш, Ліліє!

Мисливиця не встигла заперечити. Богиня змахнула рукою, занурюючи дівчину в безодню болю.

Останнім, що почула дівчина, було:

— Ти не помреш, поки я тобі цього не дозволю.

 ***

Гіліам стягнув шолом з голови і підійшов до юнака.

— Моє ім'я Томас, майстере Гіліам.

— Після цієї битви просто Гіліам, — відзначив майстерність мислився полководець. —  Дякую за твою допомогу.

— Я мало що зробив, — похитав головою юнак. — Четверо мертві.

—  Ми не зможемо всіх доставити до табору, — розсудливо помітив він.

— Забирайте тіло дівчини, Гіліаме, та везіть моєму командиру, — вирішив Томас. — Мартон захотів би з нею попрощатися. А я наздожену, як тільки проведу в останню дорогу братів по ремеслу.

Полководець погодився, кивнув. Речі дівчини прикріпили до сідла коня, а тіло Гіліам підхопив на руки.

Молодий мисливець провів поглядом вершника і повернувся до тіл загиблих.

— Тобі потрібна допомога, людино? — Амінуан все ще не зрушив з місця.

Томас йому не відповів.

 ***

Коли до табору залишалося година шляху, Гіліам зупинився на короткий привал. Полум'я знехотя займалося на холодних гілках, пробуючи їх на смак.

Тіло Ліліїт чоловік накрив плащем і попрямував до річки за водою.

Він ішов і не розумів, що відбувається. Лише кілька днів тому він мріяв скоріше повернутися до Айворії, забравши із собою загін мисливців. Ця дівчина зародила у ньому надію. 

Сила мисливця, що прокинулась у ній, була слабкою. Напевно, перший рівень і те не повний. Як шкода, що інформацію про розвиток умінь мисливців загублено. Це була ще одна мрія чоловіка — знайти правду про силу мисливців. 

Те, що ці відомості навмисне знищили він і не сумнівався. Але сподівання, що десь ще є сувої чи люди, які зберігають знання, підтримували на плаву. А що ж тепер? Вона мертва. Він сам убив її. А що було б, скажи він тому демонові про загиблих людей заздалегідь? Врятувало б це Ліліїт від смерті?

Він був розбитим, мов судно, що налетіло на рифи. 

Набравши у флягу води, Гіліам вирушив назад. Він мав ниточку і він сам її розірвав. Що робити далі чоловік не знав.

Підходячи до місця своєї зупинки, воїн прискорив крок. Щось було негаразд. Кінь, який до цього викопував з-під снігу коріння, біг назустріч господарю.

— Що таке, хлопче? — Гіліам упіймав скакуна і погладив по морді. —  Що трапилося?