Розділ 20: Землі Мертвих. Частина 4

— Притисни до рани, — Дітані дала своїй гості круглий сірий камінь з рожевими прожилками. Він ніби пульсував.

— Що це?

Ліліїт взяла в долоні теплий гладкий камінчик і піднесла до полум'я свічки, щоб краще роздивитися.

— Ми називаємо їх данірами і вони живі.

Мисливиця недовірливо подивилася на цю їй річ:

— Живі?

— Так. Але вони дружелюбні, не бійся. Це раса-лікарів. Шкода тільки живуть недовго тому, що вбирають все те, чого позбавляють.

Довірившись демону-нунабі, дівчина піднесла камінчик до підборіддя і притулила. Вона не бачила, як з нього вислизнули тонкі рожеві мацаки та проникли під шкіру. Ліліїт відчувала лише легке поколювання.

Дітані посміхнулася. Вона привела Ліл до свого невеликого будинку. Кам'яні стіни не пропускали мороз та вітер. Вікон не було зовсім, зате під стелею тяглася прозора смуга з невідомого мисливиці матеріалу, дозволяючи бачити сіре нічне небо.

— Ти, мабуть, голодна. Я зараз щось придумаю, — демон-нунабі вислизнула з кімнати. Тканина, яка замінювала двері, хитнулася. Ліліїт прибрала від лиця камінь. Одна з рожевих прожилок почорніла. Дівчина позіхнула і потерла очі. Не усвідомлюючи, що робить, вона поклала камінь-данір у свій мішок і обвела поглядом невелику кімнату. 

Вузьке низьке ліжко, з купою теплих шкур на ньому, і вирізана з каменю чаша з водою для вмивання стояли біля глухої стіни навпроти виходу. І більше нічого. Тільки голі сірі стіни, оздоблені маленькими світильниками з гострого каменю.

— Не нудьгувала? — Демониця-нунабі відкинула вбік тканину і зайшла до кімнати з двома піалами в руках. У ємностях плескалася зелена рідина зі шматочками чогось незрозумілого.

— Дякую, – Ліліїт прийняла піалу з рук. — А що це?

—  Чарра. Юшка із підземних грибів. 

Ліліїт затримала подих і зробила перший ковток. Гаряча рідина ковзнула по горлу, а на язику залишився солодкуватий присмак. Замружившись від задоволення, мисливиця подякувала новій знайомій за частування і зробила ще один ковток.

У глибині будинку щось упало і з брязкотом розлетілося на шматочки. Дітані нічого не кажучи, поставила свою вечерю на кам'яну підлогу і вилетіла з кімнати за допомогою доступного тільки демонам-нунабі вміння. Ліліїт придушила у собі заздрість і продовжила пити чарру. Гриби слизькими шматочками хрумтіли на зубах, але голод вгамовували. Коли господиня будинку повернулася, мисливиця вже поїла і розглядала своє відображення в чаші з водою: синець на підборідді зник, а губа зажила.

— Брат повернувся. Я хочу вас познайомити. Ходімо.

Ліліїт кинула останній погляд на своє відображення і пішла за Дітані. Мисливиця повністю довіряла нової знайомої і це почуття її лякало. Все це було схоже на добре обставлену пастку. Та тільки дівчина відганяла від себе ці думки.

Ліл вийшла за демоном-нунабі в ідеально круглий коридор. За спиною залишилася одна із тканин. Дві інші, мабуть, вели в кухню та кімнату брата Дітані. А ось четвертий вихід, який вів надвір, був перекритий кам'яною плитою.

Демон повернула праворуч і пропустила гостю до іншої кімнати. Вона була трохи більше. У кімнаті знаходилось таке ж низьке ліжко, яке Ліліїт вже бачила. Та це виявилося ширше та було вкрите пухнастою білою шкурою. Поряд стояла така ж кам’яна чаша для вмивання. Єдиною відмінністю був камінь в углу кімнати. Він трохи підсвічувався зсередини м’яким зеленим світлом і, скоріш за все,  використовувався його як стіл.

— Кого ти притягла, сестро?

На ліжку сидів чоловік. У напівтемряві було складно розібрати риси обличчя. Він підвівся.

— Відповідай! — його голос був тихим, але й цього було достатньо, щоб стиснутися від страху. 

Тепер Ліліїт змогла хоч трохи розгледіти шамана нунабі.

Така ж сіра шкіра з видніючимися пульсуючими венами. Біле волосся доходило йому до плечей, а очі дивилися вже не на сестру, а на гостю.

— Це Ліліїт. Вона —  людина, — відповіла Дітані, зі страхом дивлячись на родича.

— Людина? — Брат Дітані перевів погляд на сестру. — І навіщо ти привела до нашого будинку людину?

— Вона була одна в пустелі. Її могли вбити чи з'їсти. Як я могла залишити її там без допомоги?

— А ти впевнена, що вона потребує твоєї допомоги? — Рот шамана скривився в усмішці, відкриваючи круглі зуби. — Та й взагалі, що робить людина з цього боку Гаю?

Дітані переступила с ноги на ногу:

— То ти чув про людей? Зустрічав таких, як вона?

Шаман більше не звертав уваги на гостю, говорив тільки до сестри:

— Не зустрічав. Чув від предків. Не найкращі історії вони про людей розповідали.

Ліліїт слухала шамана і відчувала, як нутрощі стискаються в грудку від страху. Вона запізно згадала, що залишила свій меч у кімнаті Дітані, а швидше за нунабі вона туди дістатися точно не зможе.

— То які боги провели тебе, людино, через Гай? — він нарешті звернувся до неї, подивився на Ліліїт. І від цього погляду їй стало тільки страшніше.