Розділ 19: Землі Мертвих. Частина 3

— А що ти тут робиш?

Дві дівчини сиділи біля невеликого багаття. Людина і демон говорили на рівних і так, начебто були знайомі сотні років. Вони розмовляли, і кожна уважно вивчала зовнішність співрозмовника. Ліліїт сама собі дивувалася, як не злякалася цього створіння і не вихопила меча. 

Нехай демон і була дуже схожа на людину, різницю все ж таки не помітити було складно. І не тільки в кольорі шкіри та пульсуючих венах. Червоні, мов запливлі кров'ю, очі дивилися не моргаючи. А коли демон підняла руку, щоб поправити біле волосся довжиною по плечі, пальців виявилося шість із широкими чорними пазурями. Виставивши босі ступні і ворушачи шістьма пальцями на ногах, дівчина-демон погладжувала тканину своєї короткої сукні коричневого кольору.

Ліліїт розповіла їй про себе, не розкривши лише ту таємницю,  яку, крім Ефрикс, ніхто не знав.

— Дітані, а як ти тут живеш? Сама чи у вас тут поселення є? — цікавилась Ліліїт.

Вона не просто так розповідала про себе, вона отримувала відповіді і на свої питання. Але цього разу демониця зам’ялась, відвівши очі, які не мали повік:

— Ми — демони-нунабі заснували селище. Тут, неподалік. Але ти його не помітиш його, якщо ми цього не захочемо.

— Нунабі, — повторила Ліл, намагаючись правильно промовити слово. — Це ваш народ так себе називає?

— Мабуть…. Можна і так сказати.

— А як ти так швидко опинилася по цей бік річки? — спитала мисливиця. — Я ж бачила тебе з тієї сторони.

Дітані посміхнулася і схопилася на ноги. Зариваючись пальцями в сніг, ніби зовсім не відчувала холоду, вона зробила коло навколо навколо нової знайомої:

— Дивись.

Ліліїт помітила лише якийсь рух на периферії, а демон-нунабі була вже за двадцять метрів від вогнища.

— А що, ти так не вмієш? — Розчаровано поцікавилася демониця, опинившись знову поряд з Ліліїт.

— Ні, — дівчина похитала головою, з цікавістю поглядаючи на демоницю. — А що ти відчуваєш у ці моменти? 

Нунабі насупила чоло, від чого одна з пульсуючих вен стала ще більш помітною:

— Це просто швидко… Я…нічого не відчуваю.

Демон виглядала розчарованою.

— Ну може то й нормально, я ж не знаю, — спробувала підбадьорити її Ліл.

— Ой, вже вечір, — Дітані знову підхопилася на ноги и подивилася у сіре небо. — Мені додому вже час, бо брат голову відкричить.

— Відкричить? — перепитала мисливиця, вирішивши, що їй почулося.

— Так, відкричить… о, я ж тобі про це не казала, — демониця зніяковіла. — Нунабі своїм криком лякає ворогів. Самі не реагуємо на ці крики. Тільки якщо це крик не сильного нунабі… Так голова після такого крику болить, ти навіть не уявляєш, — пожалілася вона.

— Твій брат настільки сильний? — усміхнулася Ліліїт.

— Шаман як ніяк, — розвела руками Дітані.

Ліліїт знову посміхнулася. Вона зовсім не очікувала зустріти розумну расу з цього боку Гая. А тепер насолоджувалася спілкуванням із демоном. А мозок у той час підсовував картинки з минулого життя, де демонами називали злісних і паскудних істот з релігій світу. Але ця дівчина-нунабі зовсім на них не була схожа, і Ліл розслабилася.

— Ну раз відкричить, тоді біжи додому, — порадила Ліліїт, підкидаючи гілку у вогнище.

Дітані закусила губу. А мисливиця вкотре вразилася — зуби демона були круглими. Ідеально круглими і матово сірими.

— І що, мені тебе тут кинути? — прошепотіла вона, поглядаючи на мисливицю. — Ще натрапиш на когось дуже голодного... Знаєш що, а ходімо зі мною. Переночуєш, а потім до своїх повернешся. Зі мною тобі безпечніше буде, це точно.

— А тобі за це нічого не буде? — перші мацаки незрозумілого страху обплели горло мисливці.

— Та а що буде? Нічого не буде.

Ліліїт знову замислилася. У таборі на неї  все одно ніхто не чекає. Вони, напевно, вже знялися і мандрують далі. Не буде ж Гіліам тримати на місці багатотисячне військо заради однієї дівчини. Сподіваючись, що за Мартоном головнокомандувач пригляне, мисливиця із селища Гудрас прийняла запрошення червоноокої демониці-нунабі.

 ***

Велд Конві, пришпоривши свого коня, скакав у бік дерев. За ним ледве встигало двадцять вершників. П'ять мисливців, виділених Мартоном, відстали і пленталися вдалині. Воїна, що приніс погану звістку, посадили на худу кобилу і далеко від баннерета не відпускали.

— Я провів його до цих дерев, — впевнено промовив чоловік, вказавши на дерева, розташовані правіше. —  Ще звернув увагу, що кора у них до самої середини стовбура обгризена.

Змірявши того, хто говорить поглядом, Велд зупинив коня і зіскочив з нього. Передавши поводи одному з воїнів, попрямував до Гаю.

— Може мисливців почекаємо? — звернувся до баннерета один з воїнів, теж опинившись на землі. — І чому пішки, майстере Велд?

— Ми не заходимо далеко в Гай, а мисливці он вони. Скоро підійдуть.