Розділ 17: Землі Мертвих

— Мартоне, а що за легенда про Мисливця? Чому ніхто про неї не згадував її у селі?

Чоловік йшов поруч із Ліліїт. Загін мисливців розбили на групи і простягли вздовж армії. Піші йшли першими, за ними їхали вози, а кіннота замикала процессію. Мартон вважав, що так само дворянські синки захищають себе, пускаючи піхоту на м'ясо. Адже ніхто не знає, що чекає їх за тими деревами.

Осванд, що йшов з ними, пересмикнув плечима:

— Напевно, тому що ви знаходилися поряд з Гаєм Першорідних.

— Стародавніх, ти хотів сказати, — пирхнула дівчина, навіть думки на припустивши, що назв може бути більше, ніж одна.

— Ну якщо ви так їх називаєте — добре, — не став сперечатися на цю тему рудий хлопець.

— Так а що з Гаєм не так? — Ліліїт і не думала змінювати тему.

— У легенді говориться, що Першорідних, або як ти їх називаєш — Стародавніх. Вони сховали Мисливця від людей, тим самим підтримавши його зраду.

Мартон мовчав. Він чув версію Гіліама. І тепер не знав, чому вірити. Чи варто розповідати учениці іншу версію, яка цілком може виявитися справжньою.

— Кажуть, що він їх зрадив? А в чому полягала та зрада? — Продовжувала сипати запитаннями дівчина.

— Він обіцяв захист і допомогу людям, але пішов, коли вони були слабкі, — видавив із себе відповідь мисливець із селища Гудрас.

— Дурниця яка!

Здавалося, що дерева зробили крок першими до людей і охопили їх у свої обійми. Стихли всі звуки, не було чути птахів. Сніг під чоботами проминався, але не хрумтів. Раптово коней охопила паніка. Вони один через одного вставали дибки, не слухалися господарів і намагалися втекти назад під відкрите небо.

— Вперед! Хутчіш! — громом пролунав голос Гіліама звідкись спереду. — Співайте, кричіть і йдіть уперед!

Наче щось надломилося після його слів. Ніби він зламав якийсь невидимий ланцюг, що скував воїнів та їхніх коней. Піхота почала перемовлятися, руйнуючи тишу, що так раптово звалилася на них.

— Гай нас ненавидить, — забухтів Осванд, не сміючи не послухатися наказу головнокомандувача. — Бажає нашої смерті.

— Але ж за твоєю легендою Стародавні допомогли Мисливцеві. За що ж їх Гай бажає зла його нащадкам? — Ліліїт теж послухалася наказу, продовжуючи розмову.

Рудий перевів осклянівший погляд на Ліліїт. Губи його заворушилися, не в змозі дати відповіді. Зробивши глибокий вдих, він сказав:

— Мисливець знищив усіх Першорідних. Він і їх зрадив.

Ліліїт не встигла обуритися і сказати, що знайома з однією жінкою, яка цілком може бути Стародавньою чи то Першорідною, якщо взагалі є якась різниця між цими назвами. 

Праворуч звалилося дерево. Закричали люди.

— Калієри? — стрепенулася мисливиця.

Звук падаючих дерев асоціювався у неї відтепер лише із цими істотами.

— На небі ні хмаринки, — рука вчителя лягла дівчині на плече.

Ліл глибоко зітхнула, як хвилину тому Осванд, і… втратила опору. Світ похитнувся, став прозорим. Вона побачила їх. Не менше п’ятидесяти.

— Ліліїт! — Мартон тряс її за плечі.

Його учениця щойно майже втратила свідомість. А потом різко розплющила очі і видихнула у побіліле обличчя вчителя:

— Зудгі.

Мартон аж сіпнувся:

— Як ти…? Неважливо! Гіліам!

Полководець під'їхав до мисливця з Гудраса на своєму вороному коні:

— Що таке?

— Це зудгі. Ми безсилі. Віддай наказ прискоритись. Нехай біжать так швидко, як тільки можуть, — швидко промовив Мартон.

Зі скрипом звалилося ще одне дерево, підминаючи під себе двох вершників.

— Азарде, передай піхоті! Вперед, не озиратись! — Розгорнув свого коня Гіліам. — Ферт! Де Ферт?

Дерева падали то тут, то там. Люди бігли вперед, мріючи якнайшвидше опинитися поза тінню високих стволів.

— Як ти дізналася? — Мартон майже тяг на собі знесилену ученицю.

— Побачила. — Вона переставляла онімілі ноги. — Ззаду!

Ліліїт встигла помітити, як щось схоже на невеликий чорний корінець стрибнуло на спину її вчителя. Звиваючись, істота відкрила пащу повну гострих дрібних зубів і вп'ялася в плече.

— Тварюка! — Осванд збив паразита палицею. — Що це взагалі таке?

— Лісові мешканці, — прохрипів Мартон, осідаючи на сніг. — Тікайте.

Світ загруз у криках, стогінах і гуркоті падаючих стволів. Гіліам помітив двох мисливців, які тягли на собі свого ватажка. Старший мисливець із селища Гудрас був непритомний.

— Що сталося? — Чоловік зісковзнув по боці скакуна.

— Його вкусив зудг, — Осванд був уже на межі своїх сил.

Гіліам покликав свого коня і щось шепнув на вухо. Тварина слухняно опустилася на землю, а за метр від них звалилося ще одне дерево.