Розділ 16: Перехід

— Гай Стародавніх, як ви звикли його називати, простягається на північному сході Айворії. Але на самому кордоні із Землями Мертвих є смуга лісу, що тягнеться від Гаю до берега Каланти. — Гіліам, розклав на своєму столі карту. — Припускають, що там може бути небезпечно. Не розумію чому селище Гудрас не огородили частоколом через таку близькість. Це диво, що істоти, що ховаються в хащі, не порвали всіх на шматки.

Мартон, якого призначили командиром загону мисливців, посміхнувся. Він точно знав, хто захищав їхнє село. І пам'ятав, чим Орцед розплачувався із відьмою за безпеку селища.

Баннерети оточили головнокомандувача та намагалися розгледіти подробиці місцевості при мізерному освітленні.

— Таке відчуття, що Гай проростає вздовж кордону навмисно, — поділився спостереженнями чоловік із русявим волоссям до плечей.

— Може, ти в чомусь і правий Ферт, — усміхнувся його брат, закладаючи руки за голову. — Різні легенди ходять. На що ми розраховуємо, майстере Гіліам, що Гай так просто пропустить наших людей?

— Ні. Тому я запросив сюди командира загону мисливців. Їхнім завданням буде убезпечити армію при перетині кордону.

Мартон упіймав на собі кілька недовірливих поглядів.

— Пропонуєш розтягнути армію та проводити її групами кілька днів? Чи розподілимо мислівців вздовж армії?

— Мені більше подобається другий варіант. Втрачати людей не хочеться. Але й витрачати багато часу на перетин невеликої смуги лісу погана ідея.

— Починається хуртовина, — поділився спостереженнями Азард. — Варто перечекати, протримавши тут табір.

— Ми на відкритій місцевості. Ні пагорбів, ні лісів. Здує і не помітить ніхто, що армія була. — Велд Конві звернувся до Гіліама. — Варто зрушити з місця хоч трохи.

— До самого узлісся Гая жодних змін ландшафту не передбачається. А туди ще два дні шляху за гарною погодою.

— Ти ж розумієш, майстере Гіліам, — зневажливо підібгавши губи, заговорив Ферт Конві, — що варто дати слабину, як мої люди засядуть у наметі біля повій, а простолюдини зіп'ються? Тут або рухатись вперед, або забути, що в тебе армія була.

— Оце так дисципліна. — Мартон нагадав про себе їдким зауваженням. — Пропоную влаштувати у ці дні тренування? Хуртовина хуртовиною, але, якщо розташувати кілька наметів навколо майданчика, можна і від вітру зі снігом сховатися і людей потренувати. А то чув я по дорозі сюди, як один із воїнів питав у іншого, для чого потрібне точильне каміння. І мечі точити навчимо і триматися за них з потрібного боку. А простому люду видовища. І випивка ціла та воїни, нарешті, при справі.

Баннерети переглянулись, але промовчали. Гіліам, не дочекавшись думки, виніс вердикт:

— Ідея гарна. Отже займись цим.

***

Ліліїт блукала табором. Їй здавалося, що розміром він ніяк не менший за її рідне село. То тут, то там вона натикалася на патрулюючих чоловіків зі зброєю. Вони проводжали дівчину настільки недвозначними поглядами, що їй довелося накинути на голову каптур і сховати під плащ волосся.

Ноги винесли мисливницю до високого яскравого намету. Полог був опущений, а через щільні тканинні стіни лунав жіночий сміх.

Ліліїт потопталася на місці, вирішуючи, чи варто турбувати незнайомих людей своєю присутністю чи краще повернутись до мисливців і послухати історії про диких і ні на що не схожих істот.

Але рішення ухвалили за неї. Полог намету відкинувся, випускаючи надвір високу огрядну жінку, закутану в червону шаль. Вона повернула голову у бік худої фігурки, що стоїть на вітрі, і грудним голосом поцікавилася:

— Новенький? Вибач, але ми тільки кінних воїнів запрошуємо усередину. Піхоту заборонено.

— Та я й не збиралася, — відповіла Ліліїт, не до кінця розуміючи, про що говорила ця жінка.

— Чекай-но! — велика долоня лягла на плече і смикнула Ліл назад. Каптур стягнули і ахнули ще раз. — Що таке маля робить тут? Тебе викрали? Чи батьки тебе самі продали? Ти хоч знаєш, чим тебе примусять тут займатися?

— Захищати своїх і вбивати ворогів, — відповіла мисливиця, нарешті розуміючи, до чийого намету привела її дорога.

— Ти воїн? — скептично вигнула брову повія. — А з яких пір жінок кличуть на війну?

— Відколи богині дарують їм долі мисливців.

Долоня зникла з плеча. Жінка витерла її теплою спідницею і прибрала за спину довге чорняве волосся.

Але не пішла, продовжила розмову:

— Так ось чому ти тут. І скільки ж тобі років, мисливице?

— За півроку повноліття.

— Навіть так, — здивувалася жінка, обмацуючи поглядом худорляву постать Ліліїт. — У такому разі, якщо тебе проженуть, можеш приходити до мене. Я прийму тебе як рідну.

— Мадам Беатро, не переманити тобі мисливця, — Азард несхвально похитав головою, виходячи з намету.

— Як тобі моя Цуна? — Тут же розпливлася в посмішці вона, побачивши частого відвідувача.

— Худорлява, — чесно відповів чоловік. — Наступного разу до тебе прийду.