Розділ 14: Кажи «Прощавай»

Два тижні добігали кінця. Ліліїт намагалася якомога більше часу приділити Рейнеру та тренуванням. Тому щоденні спаринги між цими двома стали звичним видовищем. Дівчина довго звикала до тяжкості нової зброї та тренувала саме її. Мисливці, що іноді заходили на подвір'я коваля, із заздрістю поглядали на справжній меч у руках молодої мисливиці.

Рукоять, обмотана тонкою шкіряною смужкою, натирала долоні. І щовечора дівчина втирала в них куплену в Ефрікс мазь для загоєння поранень. Субстанція приємно холодила шкіру, але долоні ще довго залишалися слизкими і смерділи. Рейнер невдоволено хитав головою, коли бачив страждання подруги, але нічого не казав. Хлопець розумів, що Лілі таким чином позбавляється страху перед дорогою.

Одного з останніх вечорів, коли світило вже зникло за обрієм, мисливиця вийшла надвір. Чорне небо здавалося пащею дикої тварини, яка ось-ось поглине весь світ. Завірюха, що вирувала останні два дні, вляглась і тепер у світлі невеликої свічки, захопленої з дому, виблискували білосніжні кучугури.

Дівчина не розуміла, як можна подорожувати і щось завойовувати в цю пору року. Адже навіть ноги переставляти по пухкому снігу було складно. Порив вітру загасив свічку, залишивши Ліліїт у непроглядній темряві. У такі миті вона дуже сумувала за місяцем, який можна було спостерігати в тому світі. Молодший брат Сонця не мав нічної супутниці, а зірками небо вкривалося лише навесні. Пропустивши через легені крижане повітря, мисливиця повернулась назад до будинку. Задубілі пальці знайшли ручку, але двері не піддалися.

— Думаєш, втекти від мене таким чином? — Почулося ззаду.

Ліл обернулася, але нікого не змогла розгледіти.

— У тебе так просто це не вийде. — Прошипів голос Селіс, і двері в будинок відчинилися сама.

 ***

Середина зими на північному сході Айворії цього року була надто суворою. Снігу намело стільки, що коні пересувалися, високо піднімаючи копита. А піхота щовечора сушила біля вогнищ наскрізь промоклі чоботи та онучі.

Гіліам відійшов від табору, розбитого неподалік села Гудрас, і вдивився в темряву. Кілька годин кроком, і він може дістатися до поселення, забрати трьох останніх мисливців і вирушати на вірну загибель із більш ніж трьома тисячами людей. Чоловік приречено зітхнув:

— Як же я тебе ненавиджу, Йосфріне.

— Не добре так про короля, майстере Гіліам. — промовили за спиною полководця.

Воїн не чув, як підійшов баннерет.

— І тобі чого не спиться, Азарде?

— Чим ближче до кордону, тим тривожніше, — зізнався той. — Не можу заснути. Вже кілька разів прокидався. Проте мої хлопці в п'ятдесят голосів хропуть так, що й намети скоро розваляться.

— А решта?

— Кіннота? — Уточнив Азард і продовжив, не чекаючи відповіді, — Загін Велда залишився на привал нижче за течією річки. А Ферт нажене нас за два дні. Має під командуванням сотню воїнів. Не всі навіть встигли обладунки забрати у ковалів.

— Батькові синки не встигли одягнутися, — голос співрозмовника прозирав ненавистю — Хто б так простолюдинам, зібраним по селах, зброю і обладунки видавав.

— Так, видали ж, майстере Гіліам.

— Ти про той обоз іржавих мечів, луків без тятиви і щитів, що ламаються від слабкого удару?

— Там ще списи та булави є, — зніяковів баннерет, розуміючи, що полководця йому не переконати в щедрості нинішнього короля.

— Списи без наконечників, а булави без шпильок? Добре буде, якщо ця зброя не знадобиться, пройдемо у Землі Мертвих, встановимо мітки, залишимо на мапі та й повернемося. А якщо ні? 

Якщо ж ні, то все буде так, як розповідається в легендах, які Гіліам читав у батьківській бібліотеці. Їх зустріне армія монстрів, і від людей навіть іржавих мечів не залишиться.

Чоловік не розумів лише того, як звичайні люди примудрялися жити на самому кордоні і не зазнавати нападок з боку Земель Мертвих. Чи легенди це всього навсього легенди? І він дарма нервує і намагається озброїти своїх людей якнайкраще? Може там немає ніякої небезпеки? Може там взагалі край світу, і Гіліам зараз саме туди веде королівську армію?

Відповіді на ці питання могла б надати звичайна розвідка. Але жоден з відправленних розвідників і шпигунів ще жодного разу не повернувся. Що теж сильно турбувало чоловіка.

— Майстере Гіліам, — гукнув його підлеглий. — Я ось, що хотів спитати… Кінноти в нас достатньо, понад двісті голів. Піхоти близько трьох тисяч. А ось мисливців ми зібрали не більше як п'ятдесят. Чи зможуть вони прогодувати нас усіх? І навіщо нам цей тягар?

— Зібрати загін із мисливців була моя ідея. І вони розраховані не стільки на пошук харчів, скільки на наш захист. Це загін воїнів, які будуть приносити м’ясо у табір лише у тому випадку, якщо Землі Мертвих безпечні. Вони — загін охорони, готовий розібратися з відомими ним і невідомим нам істотами. На жаль, зараз мало кому Селіс дарує долю мисливця. Ще двадцять років тому з кожного села можна було зібрати по двадцять, а то й тридцять молодих здорових чоловіків, які були готові йти хоч на край світу, будь у них зброя та ціль. А що тепер маємо? У найкращому разі п'ятеро. Із Гудраса троє. І якщо я правильно зрозумів, один із мисливців — жінка.