Розділ 13: Копитний ярмарок

Мисливців, що повернулися з лігва пліанорів, шановували, як вдавнину шанували переможців драконів. Зустрічали усім селом. Раділи. Але були й ті, що цікавилася, чи не прийдуть пліанори мститися за зруйновану кладку. Чоловіків, що ледве трималися на ногах, плескали по плечам. Мешканці Гудраса ще не розуміли, що елітний загін із дев'яти найсильніших чоловіків села розпався. Їх лишилося всього двоє. Нікого по дорозі назад Мартон не зустрів і дуже сумнівався, що хтось повернеться. А ось виживша Ліліїт стала причиною пліток. Одні казали, що дівчина просто відсиділася у лісі, поки мисливці гинули у пащі монстра. Інші переконували слухачів, що ніколи не сумнівалися в доічці Хельмунда.

Ліл намагалась уникати усіх цих безглуздих привітань, але у день повернення її майже збили з ніг.

— Жива! — сильні руки схопили дівчину та притиснули до власника.

— Рейнере, що ти робиш, — зніяковіла вона, намагаючись вибратися з обіймів.

— Радію, що зможу ще не раз і не два так робити, — засміявся юнак, розтискаючи руки.

Ліл усміхнулася, відчуваючи, як стукає її власне серце. Що? Невже її серце щось відчуває до цього юнака? Адже стільки болю їй завдали там, у тому житті. Невже її серце ще здатне до почуттів? Чи це не її емоції, а Ліліїт?

Заплутавшись остаточно, дівчина приклала долоні до голови.

— Ти як? — Рейнер обійняв Ліл за плечі, а та старанно терла скроні, намагаючись прийти до тями. З кожним днем розрізняти життя їй ставало дедалі складніше. Вони накладалися одне на одне, зливались. Вона боялася, що божеволіє. — Там було страшно?

— Так.

— Але ти впоралася, мисливиця, — підбадьорливо посміхнувся син коваля, не знаючи, що ще сказати. 

До дівчини підійшов наставник, передавши Сайга чоловікам, які зголосилися відвести його до Галії:

— Ти як? Не поранена?

Ліліїт похитала головою.

— Мартоне, малеча, — вона вказала на забутий усіма мішок. — Треба зняти шкури, доки не протухли.

— І то правда, — чоловік закинув непідйомну торбу на плече і з почуттям виконаного обов'язку вирушив шукати старійшину.

— Ходімо, — друг потяг Ліл до села. — Тобі треба відпочити та відіспатися. Адже завтра купці приїдуть. Кажуть, буде найбільший та видовищний ярмарок за останні десять років. І все у нас. Ц Гудрасі! Уявляєш! Новина розлетілася так, що люди з навколишніх сіл та селищ сюди йдуть і ночівлю шукають. Два тижні по морозних полях та лісах заради якогось ярмарку. Батько вже двом дав притулок!

Ліліїт не уявляла. І навіть думати про якийсь там ярмарок не могла. Вона подумки була все ще там — у печері з величезною змією і її лапкуватим поріддям.

Фріда зустріла дочку вдома, обійняла і подякувавши Рейнеру за турботу, потягла її до будівлі.

— Ходімо, — жінка завела Ліліїт у кімнату.

Посередині стояла висока дерев'яна бочка, від якої підіймалася пара.

— Я подумала, що сил йти в лазню в тебе немає, тому зробила щось схоже на балію. У таких аристократія миється.

Сил і справді у Ліліїт було небагато. Стягнувши з себе брудний і розірваний одяг, дівчина поринула в теплу воду. Очі самі заплющувалися, а Фріда трав'яними відварами відмивала волосся дочки і щось співала.

— Дівчинко моя. — обережно розпочала діалог Фріда, намагаючись не злякати дочку.

Розморена теплою водою та замахом настоянок, дівчина лише кивнула у відповідь.

— Завтра приїдуть купці, блазні та звіроли з самого Нулбанара. Столиця не так близько, щоб вони часто відвідували наші віддалені краї. Я ось що хочу сказати: ти дівчина не дурна, симпатична. Може, сподобається тобі хтось із приїжджих. Він міг би забрати тебе з цього, богами забутого, села. Житимеш у місті, радітимеш життю. Що скажеш? — Але мати не дала дочці відповісти та продовжила свій монолог. — Ну що тобі те полювання далося. Вас не було кілька днів. Я думала, що злягу від хвилювань за тебе. Не жіноча ця справа — по лісах звірину бити. Тобі вже п'ятнадцять. Рік ще й справжня жінка. Повнолітня. Розкриєш себе, розквітнеш. Їдь звідси, будь ласка, — Фріда зазирнула дочці у вічі, чіпляючись пальцями за мокрі слизькі плечі. — Чує моє серце — біда насувається. Забере воно в мене тебе, як і твого батька забрала. Втомилася я втрачати рідню. Будь ласка, прислухайся до моїх слів, доню.

Тепер Ліліїт розуміла до чого, і ця балія, і ця спроба прояву турботи. Що насувається? Яка біда? Чи зможе Ефрікс відповісти на це питання? Чи це все лише страхи Фріди?

Дівчина встала. Краплі стікали по голому тілу і падали в остигаючу воду:

— Ні, мамо, я не відмовлюся від своєї долі, хоч би як страшно мені або тобі не було, — Ліліїт накинула на ще мокре тіло сукню та шубку, яка була вже коротка в рукавах, і вийшла надвір, на ходу натягуючи на ноги чоботи. Вона не дочекалася материнської відповіді. Та й що могла їй сказати Фріда? Вона не могла її переконати.

І вже на дворі вона зрозуміла, що сказала так, як було в неї на серці. Як би їй не було страшно в цьому світі, хоч би як сильно він був несхожий на той, в якому вона жила до цього... Вона тепер інша людина. З іншими планами, мріями та бажаннями. Вона і сама інша.

Алі скільки б Ліліїт не намагалася здаватися сильною, нижня губа затремтіла, а по щоках ковзнули сльози, обпалюючи шкіру.