Розділ 12: Полювання почалося

Лаз був настільки вузьким, що люди йшли ланцюжком, пригинаючи голови. Навіть невисока Ліліїт склалася, як їй здалося, вдвічі і все одно іноді чіпляла маківкою низьку стелю.

— Усі тут? — голос Мартона звучав глухо.

Печера розширилася, пропускаючи людей до кам'яної зали. На стінах липли один до одного гриби на тонких ніжках і світилися в темряві. Світла того від них було небагато, тому кожному в руку тицьнули факелом. Чиркнув кремній — спалахнуло полум'я на палиці Мартона. Передавши сусідові вогонь, люди розійшлися. Дівчина нарешті змогла зітхнути й озирнутися. Тепер обидві руки були зайняті: одна смолоскипом, інша списом. Ліліїт звернула увагу, що деякі з чоловіків закинули зброю за спину у петлі з мотузки, і в разі чого швидко зможуть її дістати.

— Куди нам?

Дівчина обернулася на того, хто говорив. Чоловік, здається, це був Сайг, але в темряві не визначиш, звертався до Мартона. І тільки зараз вона помітила, що з печери розходиться безліч лазів. Деякі були висотою з дорослого чоловіка, а в інші Ліл змогла б протиснутися лише лежачи на животі.

— Не хотілося б розділятися, — кивнув головний мисливець, поглянувши на ученицю. Він дуже не хотів брати її на таку небезпечну справу, але старійшина наполягав аж до крику.  

Старому дуже вже хотілося, щоб це дівчисько зайнялося справою і почало приносити гроші селищу. Його дратувало, що Мартон так довго готує її до першого полювання із групою.

«Наче він не розуміє, що може статися, якщо вона злякається чи не зможе допомогти іншим», — подумав чоловік і подумки побажав старості мізків побільше.

— Пліанори залишають сліди? Може, лусочка відкололася чи слиз? Тоді можна визначити звідки вона приповзла, — спитала Ліліїт, замовкаючи під поглядами, які кидали на неї досвідчені мисливці.

— А чого це ти рота відкриваєш, мисливочко? — усміхнувся один із чоловіків. У світлі смолоскипа було видно великі майже чорні очі і вибілене світилом волосся. У плечах він був ширший за Мартона рази в два. І залишалося загадкою, як він дійшов сюди і не застряг по дорозі.

— Тебе щось не влаштовує, Вілексе? — Мартон опинився за спиною своєї учениці і поклав руку на плече, ніби підтримуючи.

— Та що ця соплячка може знати про звички тварин?

— Ця соплячка — дочка вашого попереднього ватажка, — нагадав чоловік.

— Хельмунд здох до того, як зміг би їй щось розповісти.

Кулаки стиснулися самі собою. Нігті вп'ялися в долоні. Незважаючи на те, що доля повернула їй пам'ять, дівчина не припинила вважати Хельмунда своїм батьком, а Фріду — матір'ю. Вона любила їх так само сильно і була готова порвати горлянку цій людині за зневажливий тон.

— Таке передається у спадок. А ти окрім, як кулаками махати навіть читати не навчився, — мабуть, Мартона теж зачепив тон мисливця.

— На який ляд мені книжки? Чи зможуть вони прогодувати мене та мою родину?

— Може, вже досить? — Спробував зупинити сварку один з мисливців, що досі мовчав. — Згадайте де ми.

— Хардере, не втручайся! — Підвищив голос Вілекс.

— У книгах іноді пишуть те, без чого людина не виживе. Не все вирішує сила, — Мартон говорив тихо, але Ліліїт спиною відчувала злість, що виходила від нього. — Дочка Хельмунда має рацію — пліанори залишають слід зі слизу, який не просихає близько години. Цю інформацію я почерпнув із книги, яка зараз зберігається у коваля. Знайшовши слід, ми знайдемо її лігво. Замовкніть і покваптеся, вона може повернутися швидше, ніж ми думаємо.

— Набагато швидше, — пробурмотіла Ліліїт, почувши шипіння з тунелю, яким вони прийшли.

***

Самка пліанора дочекалася, коли остання людина зайде в печеру і нетерпляче махнула хвостом, знісши два молоденькі деревця. Її дитинчата ще повинні спати. Вона залишила їх тільки заради їжі.

Довгий роздвоєний червоний язик вислизнув з пащі і пройшовся по гладенькій білій морді. З шипінням вона рушила назад. Тіло проїіхалося по снігу. Якби не слиз, який пом'якшував ковзання, слідів би за нею не лишалося. А так отрута, виділяєма тулубом, шипіла, як його господиня, і проїдала наст. Широка морда з легкістю прослизнула в лаз. Вона вже чула їх. Чула. Їжу. Не усвідомлюючи більше нічого, пліанора знову висунула язика, з якого капала отруйна слина. Поворот. І лаз розширився до печери. У дальньому кутку стояли вони — їжа. Не більше десяти. Блики полум'я вихоплювали їхні обличчя з темряви. Люди відступали, дивилися на неї із страхом.

***

— Тікаємо! — Мартон штовхнув Ліліїт у найближчий прохід.

Земля різко пішла з-під ніг. Мисливиця кудись падала.

Вона закричала від несподіванки, але не почула жодного звуку, бо всі вони залишалися позаду. Удар об тверду землю вибив повітря з легень, поруч щось хруснуло, а потім зверху прибило чимось важким і звивистим.

— Мисливочко.

— Злізь з мене, — прошипіла дівчина, розуміючи, чим саме її придавило.

Вилаявшись, чоловік випростався і знову запалив смолоскип.