Розділ 11: ***

— Ефрікс, хоч ти мені поясни, навіщо мені повернули пам'ять? Припустимо, душа може переродитися. Сама чи за допомогою вищої істоти. Але навіщо мучити спогадом про минуле? Про те минуле, яке я взагалі ніяк змінити не можу. Так, щоб його, я заплуталася. Інші слова, чужі мені думки. Хто я? Я зараз уже сама не впевнена, ким є. І як мені тепер жити? Ештус сказав фільтрувати. Але в мене не виходить. Я плутаюсь у простих поняттях. Боюся того, що до цього полюбляла.

Вона не могла зупинитися. Говорила і говорила. Перший страх минув, і тепер Ліліїт мала змогу виговоритись, отримати пораду.

А вопрожка замість хочаб однієї відповіді, наморщила лоба, ніби намагалася розгадати старовинну таємницю, і спитала сама:

— Що означає це дивне слово?

— Яке саме? — Між брів дівчина залягла зморшка, вони намагалася згадати що такого сказала.

— Фільр... фітр... Зворотний бік світила, як ти це взагалі вимовила?!

— Фільтрувати, — зрозуміла її Ліліїт. — Це означає відокремити щось від чогось. У моєму випадку відокремити життя та спогади один від одного. Ештус сказав, що інакше я не виживу. Навіщо мені минуле життя, якщо там я була ніким? Якщо я зробила страшну помилку, але виправити її не в змозі?!

Стародавня зітхнула і потерла скроні. Вона чекала не такого повороту. Але це пояснювало все. Ох, Селісе!

— Ефрікс, ти ж можеш приготувати якесь варево, яке зітре частину моєї пам'яті? Я не зможу жити, знаючи, що не така, як усі. Я не зможу бути такою, як раніше. Я вже не я, — благала гостя.

А ворожка лише головою похитала і зітхнула:

— Такі відвари під забороною. І ніхто не зможе обіцяти, що з твоїх спогадів зітреться саме потрібна частина, — вона сказала лише це. Та промовчала про те, що коли вже боги щось почали, то доведуть це до кінця.

— Ти зовсім не можеш мені допомогти? — у голосі гості Стародавня чула відчай.

— Я можу лише виготовити амулет для ясного розуму. Є шанс, що він допоможе тобі, але я нічого не обіцяю, — здалася Ефрікс. — Але створити його я змогу лише навесні. Мені знадобиться аназема для викип'ячування отруйної речовини з амулету. А такі трави я ніколи не заготовляла на зиму.

— А хіба вона сама не отруйна?

— Основа під отрути, — кивнула жінка. — Ну, а що ти хотіла? 

Ліліїт опустилася на лавку і приклала долоні до голови, що розболілася:

— І то правда… Знаєш, у наших світів стільки схожого і стільки різного. А я тільки думаю про те, як би не з’їхати з глузду: не видати себе і не заплутатися в тому, хто я зараз насправді. Адже я там і я тут — дві різні людини. Інший характер, інша зовнішність, захоплення. Як мені зібрати себе по частинам? Що подумають люди, якщо я розповім їм правду? Що я божевільна? Чи вб'ють вони мене за таку правду?

— Тримай, — ворожка простягла чашу з холодним зіллям, — випий. Заспокоїть.

— Дякую, — дівчина прийняла чару і вдихнула запах, що віддалено нагадував їй валер'янку. — Навіть зараз я порівнюю все з минулим життям, — посміхнулася вона і зробила ковток.

Ефрікс похитала головою, подумки сварючи племінницю за те, що вона не попередила її про свій задум.

Стародавня не полізла б у це, якби знала, що Селіс до цього має безпосереднє відношення.

 ***

Біля будинку ворожки, переступаючи з ноги на ногу, на дівчину чекав Рейнер. Стукнули двері. Ліліїт спустилася до друга і зовсім іншим поглядом подивилася на нього. 

Високий, стрункий, широкий у плечах. Хлопець усміхнувся і на щоках з'являлися ямочки.

— Привіт, — дівчина не знала, як тепер поводитися з ним. Випливали сцени з недавнього свята. Вона поводилася як повна ідіотка. Так само, як поводилася з чоловіками в тому — минулому — житті. 

«Хоч щось не змінилося», — подумала вона і зненавиділа себе за цю думку.

Але тепер вона молодша, вона намагатиметься не допустити тих самих помилок. Хоч для чогось ця пам’ять згодиться. Якщо тільки боги не пожартували і не підсунули липові спогади.

— Добре виглядаєш, — син коваля знову посміхнувся і, переплетивши свої пальці з її, потяг у протилежний бік від села. — Розповідай, що Мартон сказав?

І тільки зараз Ліліїт усвідомила всю небезпеку, яку на себе накликала. Яке полювання? Яка зброя? Вона ж проста слабка дівчина! Що керувало нею під час виборів стежки? Зробивши глибокий вдих і зібравшись з думками, Ліліїт відповіла:

— Що тільки-но ляже сніг — йдемо на полювання. Це буде моїм випробуванням.

— Ти чого так напружена? Ти ж цього домагалася мало не від народження.

«Якого саме народження?» — хотілося уточнити дівчині, але вона замовкла і покірно йшла за другом.

Щоки Рейнера червоніли і, лише згодом, Ліліїт усвідомила, це через те, що вони йдуть, взявшись за руки. Дівчина зітхнула і постаралася загнати спогади з того світу якнайдалі.

— Куди ми йдемо?

— Я знайшов одне казкове місце, — усміхнувся син коваля, сильніше стискаючи долоньку подруги.