Розділ 10: Час настав

Перший сніг пухнастими зірками осідав на плечах дівчини, яка ухилилась від каменю, що летів у неї.

— Перший сніг, мисливочко. — Мартон посміхнувся і запустив у повітря ще один камінь розміром з його кулак.

— І який ти винесеш вирок? — Ліліїт знову ухилилася від снаряда і, петляючи як заєць, яких залишилося в цих місцях не так багато, кинулась на вчителя. Рука із затиснутою в кулаку палицею піднялася для удару, зброя ковзнула по плечу мисливця.

— Ти стала набагато спритнішою, але сили тобі все ще не вистачає.

— Так а вирок який? — дівчина збила собі розмовами подих і цього разу навіть не дотягнулась до чоловіка.

Мартон усміхнувся і з силою, властивою стародавнім тваринам, вчепився в зброю Ліліїт:

— Я візьму тебе на полювання, як тільки сніг повністю покриє землю. Це і буде твоє випробування. Якщо виживеш, прийму до громади.

Він різко смикнув палицю на себе, вириваючи її з рук учениці.

— Дякую, — тільки і змогла вимовити та, не вірючи, що нарешті досягла своєї мети.

 *** 

Окрилена своїм успіхом і надією, яку подарував їй Мартон, дочка Фріди вислизнула за межі селища і вирушила до узлісся. Дерева оголилися, готові одягнутися в білі сніги. Під чоботами Ліліїт хрумтіло замерзле опале листя і дрібні гілочки. Дерева колючими гілками чіплялися за теплу накидку, ніби намагаючись зупинити, відкинути назад. Небо затягло тонкими сірими хмарами, які навіть сильний північний вітер не міг зрушити з місця. Він тужився, дув щосили, але цього було недостатньо. Тільки дрібні сніжинки ніс він геть.

Попереду зажурчала вода, що насилу пробивалась через перший лід, якому ще не вдалося захопити річку в морозні кайдани. Будинок Ефрікс уже було видно. І що ближче Ліліїт підходила до своєї мети, то повільніше рухалися її ноги. Усередині все стискалося від незрозумілого страху. Вона пересилила себе, і кулаком, що онімів від холоду, постукала в двері.

— Заходь, дочка Хельмунда та Фріди.

Варто було дівчині зробити крок усередину, як її одразу ж огорнуло тепло та запахи сушених трав. Щось самозабутньо булькало на грубці в дальньому кутку будинку. Слюда у вікнах запотіла і так і манила намалювати на ній хоча б щось. 

Ліліїт навіть здригнулася від настільки сильного бажання торкнутися пальцем слюди, щоб залишити на ній хоча б якийсь візерунок.

Ефрікс усміхнулася гості і мовчки вказала на лавку біля глухої стіни. Зачинивши важкі двері, Ліліїт слухняно опустилася на вказане їй місце. А ворожка тільки відвернулась, радіючи, що все йде так, як вона і планувала.

Час рухався, за тільки йому знаною стежкой. А в домі ворожки продовжувала панувати тиша. І це починало дратувати Стародавню, яка чекала на цю зустріч з Ночі Вогню. Чекала, доки дочка Хельмуда та Фріди першою порушить цю тишу і зможе відповісти, нарешті, на питання, які турбували їх обох.

— Чого мовчишь? Язика проковтнула? — Ефрікс нарешті повернулась до нерішучої дівчини.

— Гріюся. Тут так тепло, — Ліліїт спробувала посміхнутися, але страх, що скував її, не дозволив це зробити.

Вона не знала, скільки часу вже отак просиділа. Вона не відчувала його і сама не знала, що робити далі.

— А мені здалось, що боїшся мене, — посміялася з неї Ефрікс. —  Для чого тоді прийшла? Адже сама напросилася до мене.

— Розкажи мені про себе, — нарешті змогла промовити дівчина.

— Зухвало, — ворожка скривилася. — Добре, але за це я тобі погадаю.

— А хіба це не дві послуги для мене? — здивувалась Ліліїт.

— І ти даси відповідь на мої запитання після того, як карти покажуть твою долю, — закінчила стара.

Незрозуміла тривога досягла піку і вибухнула, осідаючи поганим передчуттям.

— Д-добре.

Ліліїт відчувала, що потрапила у якусь невідому їй пастку. Але відступати вже було нікуда. Вона знала, що саме сьогодні мала бути тут. Саме говорити з Ефрікс. І може це нарешті зможе допомогти розібратися їй з усім, що досі залишалося незрозумілим.

— Тоді слухай, — Ефрікс вклала в руки гості чашу з відваром, від якого здіймалася пара. Ліл не ризикнула пити окріп і гріла руки, вдихаючи солодкий аромат.

— Ця історія настільки стара, що почалася ще при двох світилах. Ми, як і більшість істот, не хотіли перебувати під обома одразу, і ховалися по лісах і печерах, де хоч якось зберігалась прохолода. Виходили вночі, коли брати, взявшись за руки, вирушали на захід, туди, де на них чекали кохані. Так, принаймні, казали. Але потім посварилися два світила і старший із них зник. Думаю, що ти чула цю історію. Але ми так звикли до лісів та печер, що не захотіли залишати свої домівки. Дерева ділилися з нами своїми силами та мудрістю. Ми ставали старшими, але не старішими. Згодом почалася війна між богами, що вийшли під світило. Багато хто з нас загинув у битвах за владу, приєднавшись до них, багато хто пішов. Не знаю куди їх повела доля і чи вони ще живі. Я залишилася одна серед чужинців. Люди цуралися мене, вирубували дерева, які були моїм захистом та підтримкою. Поки не прийшов до мене один із перших мисливців і не впав у ноги. Просив він про силу і мудрість, звертався до мене як до бога, яким я тепер не є. Я подарувала йому амулет, який змогла виготовити завдяки накопиченій мудрості та силам природи, що панують у Гаю. Тоді мене й визнали однією з вас. Я не захотіла переселятися в село, мене живить природа. Навіть зараз, коли більшість дерев та тварин пішли на зимовий сон, я відчуваю їх усіх. Вони дають мені силу і лише завдяки їм я жива…