Розділ 8: Випадок Еннеліона

— Розкажи мені про наш світ. — Ліліїт пригрілася біля каміна в будинку коваля Тейна.

Осінь вже зривала пожовкле з дерев листя і встеляла ними дороги. Пожухла трава йшла на спокій, дозволяючи оголитися сором'язливій чорної землі. Важкі голівки колосків хилилися вниз і дзвеніли стиглими зернами на полях. Люди починали діставати теплі речі та готуватися до чергової важкої зимівлі. 

Не шкодує холод цих крихких створінь, багато їх гине в холодну пору року.

Ліліїт поглядала у вікно — чекала на друга. Рейнер пішов до Ефрікс за черговою порцією відварів, що зігрівають. Восени та взимку вони користувалися великим попитом.

— Ти вже чула цю історію безліч разів, квіточко.

— Будь ласка, дядечко Тейн, — Ліліїт опустилася на пухнастий килим і простягла руки до полум'я, що пожирав поліна.

Коваль завжди танув, коли дівчина так до нього зверталася. Усміхнувся, почухав усе ще чорну бороду і заговорив:

— Ця історія бере свій початок у часи, коли світило ще мало свого супутника та назву. Але посварилися брати і розійшлися різними світами. Пішов старший від нас, дозволивши молодшому світилу скидати на землю промені та тепло своє, але забрав ім'я. І невідомо нам, як його називати тепер. І тоді вийшли істоти, що не могли жити під двома світилами, адже була їхня шкіра бліда і тонка. І звалися вони повелителями. Кожен із них керував своїми володіннями та істотами. Кажуть, що то були боги. Але поводилися вони часом, як люди: билися, закохувалися, заводили потомство. Багато їх було, але не про багатьох дійшли до нас історії. Кажуть, що посварилися між собою брат із сестрою, як буває, за виділену ним територію. Родичами кровними вони були до того зіткнення. Доля та Випадок. Зібрали війська, пішли одне на одного. Багато століть тривала кровопролитна війна, багато богів у ній загинуло. А ті, хто вижив — поховалися у своїх норах і майже не підтримували зв'язок між собою. Люди почали заселяти кинуті землі, поклонялися богам, щоби не прогнівити їх. Та ось тільки чхати богам на наше поклоніння. Їм завжди хотілося нашій крові. Насилали вони на людей хвороби і смерть, посуху та заморозки, потопи та урагани. Бажають вони повернути собі колишню міць і територію. Та ось тільки пізно вони схаменулись. Осіли люди. Прижились. Багато божеств тоді почали вимагати жертвопринесення, щоб вгамувати бажання крові. Деякі пішли назовні. Дехто примудрився ходити світами. Кажуть, що брат богині Селіс зміг простежити за старшим братом нашого світила і піти у той світ, де тепер розкидає промені він. Ештус знайшов собі там домівку і дуже рідко повертався сюди на батьківщину молодшого світила. Та й сестра його старша з кожною появою родича починала війну. Вигнати брата хотіла.

— Селіс? Вона ж добра…, — невпевнено простягла дівчинка.

— Ніхто не знає, які вони насправді ці боги. Доля не завжди солодка, квіточко, а випадок не завжди нещасний.

— Знову байками дітям голови забиваєш, — голос Нії, дружини коваля, розбив зіткану чарівними словами ідилію. Жінка прийшла з кухні, несучи із собою запах тушкованого м'яса та овочів, від якого одразу загурчало у шлунку.

— Це я його попросила, — Ліліїт випередила Тейна.

— Невже в дитинстві казок не наслухалися з Рейнером?

— Цікаво ж розповідаю, — коваль усміхнувся і кинув лукавий погляд не дружину.

  Нія махнула рукою, здаючись і повернулася до перерваних справ.

— А що було далі, дядечку Тейне?

— А що далі? Боги зникли, лише зрідка показуючись людям, щоб у них віру не втратили. Жерці зводять храми найбільш кровожерливим і найвідомішим божествам. А решта богів згинула або пішла в інші світи.

— А скільки їх всього?

— Божеств? Не знаю, дитино. Кажуть, що було їх стільки ж, скільки людей зараз. А скільки лишилося, та й чи лишилися вони взагалі — невідомо мені.

— А хто з богів відповідав за наші землі?

  Коваль засміявся:

— Квіточко, я не землі мав на увазі під словом «володіння», а їхні сили. Володінням богині Лієри була вода і всі, хто її населяє. У небі, розводячи свої руки-крила, ширяв Еззатін. Багато їх було, всіх і не згадаю.

— А земля нікому не належала? — Ліліїт, здається засмутилася.

— Ну чому ж. Ось візьмемо, наприклад, наше царство — Айворію. На північному сході, там, де зараз ми, розкинувся величезний Гай Стародавніх. Жили тут сторічні або навіть тисячолітні люди, які зовсім не відрізнялися від нас. Тільки знання та сила їх виділяла. Тільки поведінка та характер. І нелюдимість.

— Ефрікс? — Осяяна здогадкою Ліліїт підскочила на місці.

— Так, квіточко, Ефрікс.

— А чому ніхто про це не знає?

— Знають, але вголос воліють не говорити. Та і сама Ефрікс про це мовчить. То чому б нам говорить? То що, слухаєш далі? Гірський хребет Аріанташ що лежить на півдні нашого королівства і простягається на південний захід у бік герцогства Фарлонд належав богу Аріану, він назвав його своїм ім'ям. Гордець ще той. А Касія зайняла територію Касамського моря, що лежить між нами та Фарлондом. Скільки війн було між нею та Лієрою. Ніяк воду поділити не могли. Зійшлися на тому, що річки, що впадають у море — власність Лієри. А солона вода дістається Касії і зрікається вона від імені божества, стає водяницею. Не знаю, в чому різниця, але такі ходять легенди. Луки і поля під захистом бога Орітуса, найбільші у нього володіння. Я не пам'ятаю всіх богів, квіточко. Та й записів у мене ніде про них нема. Можеш Ефрікс запитати про інших богів, якщо цікаво буде. Багато було покровителів. Дуже багато.