Розділ 5: Щасти на полюванні!

З того дня минуло близько двох тижнів, а світило і не думало кутатися в пухнасті хмари. Ліліїт вже не знала, куди себе діти від нетерпіння, що розпирало її зсередини. Дівчина блукала по селу, допомагала сусідкам по господарству, довго сиділа в кузні, спостерігаючи, як рідкий червоний метал набуває форм вістря списів і ножів. Подейкували, що у коваля були і мечі, і стріли, але, оскільки ніхто не бачив у Тейна нічого схожого, далі чуток справа не заходила. Коваль сміявся з таких заяв, а коли Ліл попросила показати щось із подібної зброї, сказав:

— Квіточко, ти, справді, гадаєш, що якби я мав щось таке, я б не виставив це на продаж?

Ліл так і думала, але промовчала і попросила навчити її справлятися зі списом. На здивований погляд пояснила:

— Якщо я хочу, щоб старійшина дозволив увійти до групи мисливців, то маю не гірше їх володіти зброєю. А то раптом наступна причина відмови критиметься саме в цьому.

Слова трохи притупили пильність чоловіка, але підозріло поглядати на дівчисько він не припинив. Однак коваль дістав дві рівні палиці, видав їх Ліліїт та Рейну.

Ще тиждень сусіди чули глухі стуки, що долинали з двору родини коваля, а друзі ходили з синцями та саднами. Руки боліли від напруження, а очі, нарешті, почали вловлювати необхідні моменти для удару та захисту. З метанням списа у Ліл не склалося, давалася взнаки погана фізична підготовка. Проте Рейнер вперше обігнав подругу, чим дуже пишався.

— Бачиш, я теж можу бути корисним, — він усміхався.

— Рейне, ти завжди корисний, але не завжди це розумієш, — Ліліїт повернула другу усмішку. — Ти, будучи підмайстром, спорудив нам добротні списи.

Хлопець загордився настільки, що ще кілька днів ходив із задертим носом та зарум'яненими щоками. Адже похвалила його дівчина, якою він захоплювався. 

Ліл завжди була швидше у навчанні з мечем, їй простіше давалося читання, а ось із письмом у обох були проблеми. Та й поводилася Ліл іноді

так, що хлопцеві здавалося, ніби їй не п’ятнадцять років, а всі двадцять, а то й тридцять.

Вранці вона розплющила очі і довго дивилася в побілену стелю. У відчинене вікно вривався вітер, тріпав білу фіранку і заносив віддалені голоси односельців. Ліліїт не одразу зрозуміла, що змінилося. 

Спочатку вона повільно потяглася і встала з ліжка, все тіло нило після вчорашнього збору врожаю квінки, оглянула кімнату: речі лежали на своїх місцях, матері вже не було — пішла до світанку, на столі, як і завжди стояв глечик із джерельною водою. А потім прийшло усвідомлення. 

Темно. 

Світило не розкидало свої промені по селу.

Ліліїт підбігла до вікна і визирнула. Так і є! Все небо затягнуло тонкими сірими хмарами. 

Спотикаючись, Ліл добігла до скрині зі своїми речами. На самому дні лежав одяг, пошитий спеціально для цього дня. Якби його побачила Фріда, то вкотре сказала б, що з дочки вийшла б чудова швачка. Але дівчинка з фіолетовими очима мала свої плани на це життя.

Витягнувши на світ шкіряні світло-коричневі штани та сіру простору сорочку, дівчина вперше задумислилась про те, як захистити ноги. Чоботи вона собі дозволити не могла, хоча минулого року приїжджав купець і привозив добротне взуття. Обмотати ступні ганчірками? Тоді вона наробить шуму, не відчуваючи під ногами гілок, і злякає здобич. Шити м'які тапочки із залишків шкіри вже немає часу і, зав'язуючи волосся на ходу стрічкою, вийшла з дому. А на ґанку зіткнулася з Рейнером.

— Ми ж у дуба домовлялися зустрітися, — дівчина потерла забите чоло.

— Вискочив, як батько відвернувся.

Юнак опустив погляд униз і чомусь усміхнувся:

— Я так і знав, що ти вирішиш босоніж йти.

—  А що ти мені пропонуєш? Батьківські чоботи дістати? Та я втоплюся в них. Тато мав велику ногу. Треба продати їх, та мати не дозволить.

—  Навіщо чужі чоботи? Тепер ти маєш свої.

Він відвернувся і підняв з землі щось, загорнуте у брудне ганчір’я. Віддав пакунок Ліл і посміхнувся. Дівчина здивовано подивилась на друга, нічого не розуміючи, а потім розгорнула подарунок. 

В її руках опинилася пара нових шкіряних чобіток до коліна на шнурівці. Гарний матеріал, широкі шнурки, а саме головне — м’яка підошва.

Ліліїт розглядала взуття, що коштувало, напевно, як їхній будинок. І тікі і змогла вимовити:

—  Звідки?

А Рейнер, задоволений ефектом, відповів:

— Купив рік тому у заїжджого торговця. Хотів зробити тобі подарунок у день, коли тебе визнають мисливцем. Але вони знадобилися трохи раніше.

— Рейне, звідки такі гроші? Вони ж коштують дуже дорого! — видихнула вона, не в змозі повірити своїм очам.

—  Я трохи заробляю на кузні, іноді лагоджу деякі речі для односельців. Частину додав батько, коли я розповів йому про свої плани. Тож можеш вважати , що це подарунок від нас двох.

— Рейне, — її голос здригнувся, — Дякую!

На шнурівку вона витратила якийсь час. А потім всю дорогу до мосту Ліл захоплювалася м'якістю та зручністю взуття. Щоправда, було одне «але», про яке вона не хотіла говорити другові. Чоботи були прекрасні, але трохи завеликі. Сподіваючись, що нога ще виросте, дівчина бігла назустріч до своєї мрії, окрилена виконанням іншої. Рейнер посміхався, відчуваючи, що все зробив правильно. І що з того, що наступні два роки він працюватиме майже задарма —  це того було варто.