Розділ 3: Доля робить вибір

Вона йде і не може дійти. Біжить, а дорога розвертає ноги у протилежний бік. Пейзаж такий дивний, такий незнайомий. Все високе, безбарвне. Будинки з сірого гладкого каменю впираються у небо, дивляться на неї зверху вниз. Відчуваючи цей погляд, вона прискорює крок, але дорога постійно змінює свій напрямок.

Дівчина зупиняється, дивлячись на свої босі ступні, які встигла забруднити.

— Ти нарешті прийшла до мене, Ліліє. Чи краще Ліліїт?

Вона піднимає погляд і бачить ту, що говорить до неї. І так неправильно виглядає красуня на тлі розмитого сірого міста. Так дивно і неприродньо. 

Біла сукня з легкою спідницею. Біле волосся прихоплене золотим обручем на лобі.

— Хто ви?

— Невже не пам'ятаєш мене?

Ліліїт, здається, що над нею насміхаються.

—  Скоро згадаєш, —  біловолоса відступає убік, відкриваючи шлях, яким йшла дівчина. —  А тепер іди своєю дорогою. Скоро ти все зрозумієш. А поки що... йди.

Звук з'являється, здається, з нізвідки. Скрип, шум, щось на шаленій швидкості пролітає повз дівчину, обсипаючи пилом і забиваючи ніс неприємним солодким запахом.

— Що це було? — Ліл повертається до жінки, але тієї вже немає.

Нічого не розуміючи, вона йде далі. Неприємний запах лине звідусіль, щось шумить. Попереду майорить щось зелене. Невже ця сірість нарешті зникне? 

Не шкодуючи ніг, дівчина біжить вперед. Гострі камені впивалися в ноги, невідомі зелені уламки ріжуть ніжну шкіру. Але Ліліїт не звертає уваги на цей біль і біжить вперед. 

Вітер дарує їй запах мокрого листя та трави. Ліс! Вона нарешті виходить до лісу!

Але й тут спіткає розчарування. Ноги Ліл не тонуть в пухкій чорній землі, а, як і раніше, йдуть таким самим каменем. Тільки з обох боків дороги височать дерева з широкими зеленими кронами. Між деревами росте чагарник із дрібними червоними квітами. 

Дівчина сходить з дороги та підходить до невідомих рослин. Присідає навпочіпки і проводить пальцями по ніжних яскраво-червоних пелюстках. Рослина озивається і тягнеться до дівочої руки.

— Ти знову звернула зі свого шляху, Ліліє!

Вона обертається і здригається, шип пробиває тонку шкіру на вказівному пальці.

***

Ліліїт прокинулася на сході, спустила з ліжка ноги і потерла рукою очі. Такі сни приходили до неї майже щоночі. Вона вже звикла, що нічого не розуміє, а згодом і забуває подробиці. Перший схожий сон прийшов до неї після отримання імені. Тієї ночі вона почувала себе просто жахливо. Погляди дорослих обпалювали шкіру, вони засуджували її вибір. Вголос ніхто нічого не міг сказати, бо боги вже затвердили рішення дитини, але погляди казали набагато більше. А  з Фрідою після цього перестали вітатися сусіди.

Дівча росло, перетворювалося на дівчину, але своєму вибору не зраджувало. Вона вже багато разів ходила до старійшини з проханням дозволити їй полювати. Але щоразу їй називали нову причину, чому варто почекати, прийти згодом. Це «згодом» все не наставало і у Ліліїт опускалися руки. 

Мати ж тільки зітхала їй у відповідь:

— А чого ти хотіла, доню? Жінку допустять до полювання, тільки якщо боги самі вкладуть їй спис у руку.

Ось і сьогодні вона знову одержала відмову. Ліл вкотре вийшла з дому старійшини, грюкнула дверима і попрямувала до річки, де на неї вже чекали. Усередині клекотіла лють. Дівчина думала, що ще трохи і її рознесе на шматки від тієї бурі, що влаштували емоції:

«Хіба це вагома причина для відмови? Сьогодні його не влаштовував вік, десять днів тому вони не мали зайвого списа. Що він там казав минулого року? У них достатня кількість мисливців?»

Берег річки порос високою травою, десь навіть можна було побачити стрілки очерету. Водоймище потроху висихало і зовсім скоро мало перетворитися на болото чи висохнути зовсім. На дерев'яному помості, що височів над водою, сидів юнак. Сухий літній вітер тріпав його чорняве волосся. Хлопець скидав у воду камінчики, і відверто нудьгував.

— Рейн!

Він озирнувсяі, побачивши подругу, посміхнувся. Ліліїт, не усвідомлюючи, прискорила крок. Трава лоскотала босі ноги, чіплялася за спідницю довгої білої сукні. Одяг подарувала Фріда, зшивши із залишків тканини.

— Я спочатку подумав, що мене кличе сама Селіс, — посміхнувся юнак.

— Прийняв мене за іншу? — обурилася подруга, а щоки її залилися рум'янцем.

— Чому ж, — заперечив він, — адже ти завжди йдеш до своєї мети. А Селіс вважається покровителькою людей, що не звертають зі своєї дороги.

— Я вже думала ти мене з качками порівняєш, адже вона ще й білосніжних птахів охоронець, — Ліліїт розсміялася.

— Ти трохи схожа на каченя після наших тренувань, така ж перелякана і скуйовджена.

Чомусь порівняння з птахом гострою образою кольнуло серце дівчини, і вона негайно постаралася відповісти тим же:

— Хто переляканий? Я? Та ти так і не прийняв мій виклик на дуель! А з того минуло вже років сім, якщо не більше. Злякався?