Пролог. Розділ 1

«...Мета самопізнання - знайти своє призначення, визначити завдання і виконати його. Ми всі належимо первісно до одного з архетипів - мисливця, охоронця, дарувальника, дослідника, розвідника, вчителя. Архетип дається ще при народженні у спадок від далеких предків. У стародавніх племенах кожен чітко розумів своє призначення і виконував його, віддаючи максимум родичам і отримуючи у відповідь позитивну енергію, а також матеріальні блага. Сьогодні ці знання втрачені, більшість сучасних людей нещасні, відчувають себе незатребуваними, недолюбленими, не на своєму місці, не реалізованими професійно. Людина, яка не змогла визначити свої цілі в житті або визначила їх неправильно, підсвідомо прагне до самознищення. Зазвичай це проявляється психосоматичними захворюваннями та залежностями. Алкоголізм, наркоманія, трудоголізм, нерозбірливі сексуальні зв'язки або навпаки, повна відмова від особистого життя - людина несвідомо не може миритися з тим, як живе, і робить все, щоб не жити - навіть якщо не вчиняє напряму спроб до самогубства.

Ось чому самопізнання надзвичайно важливе для кожного з нас. Від успіху цього процесу безпосередньо залежить якість життя та його тривалість. І найголовніше - те, що кожен з нас залишає після себе в спадщину...»

(З блогу в соціальних мережах)

Пролог

 Вони сиділи одне навпроти одного і дивилися очі в очі - саме так, як колись мріяли. Нікуди не поспішати. Ні від кого не ховатися. Просто ловити момент. Дивитися в найглибшу глибину. Вивчати кожну рисочку, кожен вигин обличчя іншого, і запам'ятовувати. Запам'ятовувати. Запам'ятовувати.

Вони робили це вже сто другий день поспіль. Відтоді, як їх спіймали на зраді. Застукали на гарячому на березі зачарованого озера з перлинною водою, що наспівувала еротичні пісні та шепотіла відверті вірші у вуха, посеред дзвінких, духмяних лілій і маків, сплетених в пружні гойдалки та ліжка. І тепер мріяли забути кожну рисочку, кожен вигин. Кожен момент цього «очі в очі», навпроти одне одного.

Але забути було не можна. Занадто рано. Адже це навіть не вирок - це лише очікування суду, який відбудеться... Коли відбудеться? Взагалі відбудеться? Чи їх просто стратять без слухання та права на захист? Так бувало, коли провина безперечна, а імператор та суд обурені. Цього ж разу обурився весь світ: через слабкість Мисливця постраждали люди, через помилку відьми зруйнувалась родина, в результаті розгорівся пекельний скандал нечуваних масштабів - такого не траплялось віками, під загрозою традиції ідеального до цих пір суспільства. 

Він зрадив не просто своїй дружині - він зрадив імперії, прийнявши в обійми одну з тих, хто лише якихось п’ять сотень років тому палив закляттями їхні міста і нищила вірусами цілі покоління. Нарешті дві могутні раси - люди та магічні істоти - начебто змогли домовитись, забули образи, уклали угоди й вирішили помиритися. Але ж не настільки! Не так близько і несамовито миритися, як ці двоє…

- Це просто ілюзія, - прошепотіла Валентина. - Це заклинання. Від нього можна закритися.

- Ілюзією було те, що ти найкрасивіша і я не зможу далі жити, якщо не трахну тебе, - прошипів Арсеній. - А тут все справжнє. Ми просто прикуті справжніми залізними наручниками й ланцюгами до цих крісел і наші голови в справжніх чортових лещатах, щоб не могли й на сантиметр відвернутися один від одного. І від світанку до заходу сонця та трьох місяців одного за одним дивилися б на відображення свого клятого гріха і хтивості. Ніяких ілюзій, хвойда чортова, цього разу все реально!

Валентина зітхнула вже навіть не з образою, а з сумом. Вона так не хотіла вірити, що обранець її насправді ніякий не відважний герой з дівочих мрій, а справжнісіньке майже повсякчас напівпʼяне лайно абʼюзивне з шинку на околиці.Так хотіла все ще закривати очі. Все ще не помічати реальності. Але нічого не виходило, навіть відвести погляд убік. Все-таки, це заклинання. Очі взяти в лещата неможливо.

- Мені дуже сумно, що твоя любов не витримала навіть арешту, - з великою гідністю сказала вона, адже відьми ніколи не тікають у кущі й готові однаково приймати як пошану, так і покарання, якщо воно було справедливе. І байдуже, чого їй там хотілося чи ні, від правди не сховатись. Але ж і чемність ніхто не скасовував. Вона має право розраховувати на мінімальну повагу хоча б як жінка, з якою він мав близькість, та ще й яку! 

- Тому що це не любов! - перебив зовсім нечемно Арсеній, геть спростовуючи усі її права на що-що там було? Повага? - І годі мені це насипати знов і знов, сама навигадувала, а тепер мозок висушуєш! Це ти захотіла пограти в почуття, хоча спершу так впевнено втирала: все лише заради втіхи, без серйозних намірів! А я, дурень, повівся.

- І вівся з радістю цілих пів року, милий! - зауважила Валентина. - Нічого собі несерйозна втіха лише в моїх вигадках.

- Я досі не знаю, чи це тривало шість годин, які ти чаклунством розтягнула на шість місяців, чи справді я так довго був таким сліпим і довірливим, - із люттю пробубонів Арсеній. - Та хай би як воно гарно було, але не варте таких наслідків! Я лише на мить дозволив собі уявити, а що, коли ми… А тепер платити за це все життя?!

Скільки триває життя чаклунки в сімнадцятому коліні й спадкового Мисливця, наділеного майже вічною молодістю і невразливістю, щоб не загинути передчасно на шляху здобувача живої енергії й матеріальних скарбів для міжпланетної держави? Це важко точно розрахувати. Але очевидно, що не одне століття. І що в порівнянні з цим сто днів очікування? Або трохи більше. Лише початок.

Потім вони зрозуміли, що то дійсно був початок тортур та покарання - щоб надивилися досхочу на своє удаване кохання. Суд відбувся так само несподівано, як і арешт. Так робили навмисне, поки вони не встигли оговтатись, прийти до тями чи вбити себе самостійно до суду, щоб уникнути болісного покарання. Розбудили, щойно вони встигли заснути з відкритими очима. Швидко помістили в камери-вбиральні, аби неестетичні природні процеси випадково не зіпсували благоговіння священного суду. Потім одягли обручі та браслети, які захищають від ілюзій і чар. Тепер Валентина та Арсеній виглядали такими, якими їх зробила природа. Не могли покращити магічним впливом та дарами свій вигляд в очах оточення . Але й чарам ззовні теж не піддавалися. Вони були безпорадні й чисті, як звичайні люди колись, до вирішального протистояння між людьми та магами. Такі беззахисні, і все ж таки ідеальніші за будь-які інші створіння.