11

Ліна

  Чомусь я згадала про слід помади на комірі, що ще раніше випадково залишила В'ячеславу. Стало цікаво, чи Дінка його помітила? І якщо помітила, то сказала йому про це чи ні? Може, він через це злився досі? Адже висловити мені відкрито нічого не міг. Ну так, проблемка б вийшла, якби він сказав щось на кшталт: "Більше так не роби, а то ..." І що? Ха, треба буде ще раз якийсь подібний фокус провернути...

Ех, гаразд, піду дізнаюся, чого він сьогодні на рогах...

- Ти чому спізнюєшся? - одразу гримнуло з крісла керівника, варто було мені зачинити двері. - У мене тут купа проблем, а тебе немає!

Ех, ні, любий, так справа не піде. Не треба перекладати свої проблеми на мої тендітні плечі. Твої вони - ось сам їх і вирішуй.

Тому я лише зупинилася біля порога і просто мовчки глянула на колишнього. Чомусь зараз він здався мені не тільки не гарним, а навіть відразливим.

- Ну що ти мовчиш? - В'ячеслав явно чекав від мене виправдань, але я точно не збиралася ні в чому каятися.

Та й взагалі, адже саме він винен, що вчора нам з дівчатами довелося обговорювати плани помсти. Ну, і за цією справою випити пару зайвих коктейлів.

- Ліно! - гаркнув В'ячеслав, явно добиваючись відповіді, але я так і мовчала.

- Я можу йти працювати? - тихо і спокійно запитала у відповідь. - У мене зараз клієнти мають прийти.

- Що відбувається, чорт забирай!? - В'ячеслав ривком скочив з крісла й рушив у мій бік. Але я вже взялася за ручку і натиснула на неї.

Та олень виявився дуже швидконогим, миттю опинився біля мене і не дозволив вийти з кабінету, притиснувши рукою двері.

- Ліно, та що таке з тобою? - запитав, вже значно зменшивши оберти.

А мене знову занудило від запаху його туалетної води. Вона й раніше викликала в мені змішані відчуття, а тепер зовсім погано стало...

Але колишній коханець не зрозумів всю міру небезпеки й досить різко смикнув мене за руку, розвертаючи себе обличчям…

Ну, загалом, що вам сказати... Моя ранкова кава збунтувалася всередині й моментально вистрибнула назовні.

- Твою дивізію! - заволав, як ненормальний, господар тепер вже брудного одягу, відстрибуючи від мене з оленячою грацією, але було вже пізно.

Ох ти ж…!

Так, з одного боку мені стало дуже соромно, але з іншого...

Дивлячись на геть зіпсовану сорочку В'ячеслава, навіть гордість взяла за свій організм. Він, можна сказати, знав краще за мене, куди цілитися.

- Ліно! - не вгамовувався В'ячеслав, переходячи на вереск.

А даремно це він. Ще пару децибел би додав — і я почала б битися хворою головою об тверді предмети. Наприклад, могла випадково потрапити йому в щелепу. Ну як, випадково. Як вітчим свого часу навчив...

- Вибач, - все ж таки заради пристойності відповіла я, хоч і близько не було в мені жодного співчуття.

В'ячеслав відразу почав знімати з себе повністю зіпсовану сорочку, кинув її прямо на підлогу та пройшов до невеликої шафи, що була в його кабінеті.

Дідько, помста не вдалася! Там же він запасні сорочки має...

І в цю мить двері кабінету відчинилися і на порозі з'явився... Даріан власною персоною.

А я дивилася на двох чоловіків по черзі й не знала, як не зареготати в голос. 

Тому що очі Даріана не тільки максимально розкрилися, а навіть, здавалося, поповзли вгору, побачивши напівоголеного В'ячеслава, що тепер був перед нами з голим торсом. Той же, своєю чергою, навіть позеленів від злості, побачивши в руках у відвідувача… величезний букет троянд...

Мабуть, це було навіть феєричніше, ніж моя ранкова поява верхи на слоні.

 Тільки Даріана чомусь стало трохи шкода. Ось хороший він, в принципі, мужик. Співчутливий. Прийшов якраз вчасно, щоб втішити… Шкода, що В'ячеслав це навряд чи оцінить…

***

Ех, шкода, у мене не було телефону, я його в сумочці залишила. А так би обов'язково сфотографувала, а ще краще – зняла на відео чудовий момент, коли Даріан галантно увійшов до кабінету, несучи у витягнутій руці квіти, а В'ячеслав у цей час мало не застрибнув у шафу у марній спробі уникнути залицяльника.

До речі, а це ж ідея! Поставити у колишнього в кабінеті приховану камеру і знімати всякі цікаві моменти тих витівок, які ми вигадали напередодні з дівчатами.

І я навіть знала, де взяти таку камеру, щоб нею можна було керувати через блютуз. 

Так, любий вітчим, все ж таки чекай мого візиту...

Не стала спостерігати за сценою втечі В'ячеслава від велелюбного шанувальника, а мовчки вийшла за двері. Дорослі вже хлопчики, хай розбираються самі. Але, я була впевнена, що Даріану все ж таки нічого не світить. Судячи з того, що у В'ячеслава і дружина, і коханка були протилежної статі, він віддавав перевагу нормальним традиційним відносинам.

Приземлилася у своє крісло і навіть комп'ютер не встигла увімкнути, як повторився вчорашній маневр. В'ячеслав знову вискочив з кабінету й, виблискуючи ратицями, кинувся геть. Одягнений він був уже в іншу сорочку, зашпилену як-небудь і всього на два ґудзики.

- Ви що там з шефом зробили? - хихикнула з-за сусіднього столу Олечка.

- Це не ми. Він сам...

Договорити не встигла, Даріан з'явився у дверному отворі й попрямував до мене. Своєю «ж» сів поруч і поклав на стіл дивовижної краси букет.

Блін, мені за все моє життя таких не дарували...

- Це вам тоді-і, Лі-і-іночко, - сказав він сумно.  На жаль, В'ячесла-а-ав не оцінив мій пори-и-ив.

Що не кажи, а Даріан починав мені все більше подобатися. Навіть як чоловік. Навіть попри таку дивну манеру розмовляти. Галантний же такий, ввічливий. Ось перший крок у нормальне життя вже зробив, квіти дівчині подарував, та ще й такі шикарні...

- Не засмучуйтесь, - сказала йому щиро. - Думаю, це навіть на краще. Може, й не вартий В'ячеслав ваших старань. Ви ось на море з'їздіть — відпочинете...

- Дякую вам, лю-ю-юба, - чуттєво промовив він.