10

Ліна

Ну, ось хто мені скаже, навіщо я, розумна жінка, учора стільки випила? Та й взагалі, хто мене тепер розумною назве? Точно не я сама. Хоча раніше начебто думалося по-іншому.

Насилу розплющивши очі зрозуміла, що пізній грудневий ранок вже в самому розпалі. І сонце, хоч і заховане за хмарами, зійшло дуже давно.

Тільки мене не тішило ні сонце, ні хмари, ні ранок, ні... Загалом нічого, коротше.

Голова, що відчувалася зараз чужорідним відростком, ледве лежала на подушці. І добре, що лежала. Бо здавалося, що якби я її підняла - вона б відвалилася й покотилася підлогою з характерним звуком порожньої консервної банки.

Та й пити хотілося просто нещадно, але, як на зло, я з вечора не здогадалася залишити поряд хоч краплину рідини в пляшці. І від того, що зараз не було кому навіть склянку води мені подати, стало тільки ще гірше на душі.

А хто винен у всьому? Вірно, олень В'ячеслав. Це саме його майбутнє покарання ми вчора відзначали. І тоді чомусь здавалося, що вдало. А сьогодні...

У результаті, не менше двох годин пізніше, на ногах, що роз'їжджалися в сторони, я таки виповзла з під'їзду і сіла в машину. Ну і що, що наші люди на таксі зазвичай не їздять. Наші люди, може, напередодні так і не відпочивають.

Тільки в салоні автомобіля зважилася подивитися на екран телефону, звук у якому завбачливо відключила ще вчора. Там було пару пропущених від дівчат, кілька листів по роботі, якісь вхідні повідомлення та одинадцять!!! дзвінків від В'ячеслава. Чого це його так накрило, що він вирішив мій телефон обірвати?

Дзвонити колишньому, звісно, не стала. Щоб, як кажуть, він раніше не зрадів. Нехай буде інтрига.

Подивилася спільний чат з дівчатами. Там були тільки нецензурні думки вголос Катерини та болісне мукання Наталки. Мабуть, ранок у моїх подружок теж удався.

"Жива" - написала, з третього разу впоравшись з помилками. На що відразу отримала купу сердечок від Каті та сумний смайл від Натусі. Рідні мої. Як добре було знати, що вони є. І що розуміли мене, як ніхто...

"Коли зарулиш?" - майже люб'язно цікавився вітчим. І я б навіть прийняла це, як турботу і посилання на те, що він скучив, але все було набагато реалістичніше. Те, що скоро заїду, він зрозумів ще вчора. І тепер хотів дізнатися, коли ж саме, щоб хоч трохи прибрати в квартирі, а головне - не покликати в цей момент чергову "ципочку.".

Але, звичайно ж, я не збиралася полегшувати батькові життя. "Чекай. Скоро." - абияк написала у відповідь, витративши на це майже всі сили, що залишилися.

Як же дожити до вечора?

Але найбільшим сюрпризом для мене стало повідомлення від вчорашнього незнайомця. "Доброго ранку! Як сьогодні почувається моя невідформатована красуня?"

У цю мить захотілося завити від розпачу. Особливо коли я зрозуміла, що написав він це години три чи чотири тому. Коли я навіть очі ще не розплющила. А він уже здатний був жарти жартувати. Козел...

Та й взагалі, суцільний чоловічий зоопарк довкола: олень В'ячеслав, скунс Івасик і хитрий лис вітчим. І ось цей до них у компанію затесався, той, що гвинторогий.

Відповідати нічого не стала. Я ж шляхетна дівчинка начебто. Тільки жодної ввічливої думки на адресу цього... ну, парнокопитного…

Загалом, не варто було мені зараз з ним спілкуватися…

***

Тисячу разів прокляла того, хто вигадав підбори на зимових чоботях. Ну от реально чувак не напружував мозок. Або жив у Африці й ніколи снігу не бачив. Ну як на цих ходулях можна пересуватися серед нашої зими?

Хоча... раніше я наче якось ходила...

Гаразд, головне — це було до крісла дістатися, а там можна буде...

У цю мить вхідні двері в будівлю відчинилися, і просто в мене врізався ... Ну, звичайно, вчорашній попутник з ліфту. 

Я, як ненормальна, завила від болю, розуміючи, що тепер до робочого крісла не дійду.

Чоловік же виглядав трохи збентеженим, явно не розуміючи ще весь масштаб лиха.

- Що, знову яйця? - спитав співчутливо. І наче навіть винувате обличчя зробив.

- НОГИ! - Закричала я ще голосніше. - ОБИДВІ!!!

От скажіть мені, добрі люди, як можна було другий день поспіль примудритися відтоптати мені відразу обидві кінцівки?

Хоча так. Куди ж у зоопарку без слона?.. Пора вже звикнути, що мене оточували одні тварини...

- Вибачте... - пробурмотів хлопець, тушкуючись ще більше. І знову, як і вчора, почервонів. - Хочете, я вас до кабінету на руках донесу?

І в ту ж мить він, притиснувши портфельчик підборіддям, підхопив мене на руки.

Я навіть заверещати не встигла, так все швидко сталося. Треба ж… Виявилося, що слон прекрасно може, коли хоче бути дуже спритним.

Відчуття, коли тебе несе на руках чужий мужик, виявилося досить дивним. З одного боку - було незвично якось. Запах зовсім чужий. Але приємний. І погляд через окуляри уважний, дбайливий. Та й взагалі... Мене, якщо чесно, ніхто на руках і не носив ніколи відколи виросла. Але і в дитинстві мій супер-галантний вітчим мене подібним не балував. А тут... Випадковий чоловік як пилинку підхопив і бадьоренько попрямував до ліфту.

Ну так, слони, виявляється, тварини не тільки корисні, а й витривалі.

Я навіть про свої ноги майже забула, так затишно мені стало. Ось тільки...

Коротше, якщо хтось катався на слоні - він мене зрозуміє, як воно колише. Тому що я і стоячи почувала себе не зовсім впевнено. А відірвавшись від горизонтальної поверхні, зовсім... От покидьок той В'ячеслав. І тут всю картину мені зіпсував. Якби я вчора через нього так не напилася, взагалі почувалася б, як у казці. Майже принц… на руках…

А так... А так ранкова кава відчайдушно просилася назовні. І вмовити її затриматися ще хоч на пару хвилин зовсім не виходило.

Не знаю, як дотерпіла, поки мій ніби як рятівник дійшов від ліфта до дверей у наш офіс. На півдорозі хотіла вже зупинити його й попросити змилуватись. Або хоча б перепочинку. Але все ж таки витримала, зціпивши міцніше зуби.